ЎЎЎ Іван Ласкоў. Дзень і ноч на беразе мора. Апавяданьне. Койданава. "Кальвіна". 2022.

    Іван Ласкоў

                                                    ДЗЕНЬ I НОЧ НА БЕРАЗЕ МОРА

                                                                       апавяданне

    У гэтым апавяданні морам названа рака Лена.

    *

    — Кеш, а Кеш... Чаму гэта Лена морам стала? Учорашні дожджык наліў?

    — Тундра ты, Харламп’ева! I навошта цябе адтуль у Якуцк прывезлі?

    — Сам ты, Іваноў, тундра.

    — Твой учорашні дождж ужо за Сангарам, пэўна.

    Іваноў і Харламп’ева, вучні шостага “В” класа 17-й школы, а дакладней — сёмага “В”, стаялі на носе рачнога трамвая, перагнуўшыся цераз борт. Белая фарба па борце была свежая, і Харламп’ева час ад часу адкалупвала камячкі з загараджальнай сеткі і расцірала пальцамі, з якіх яшчэ не змыліся як след чарнільныя плямкі. Спякотны чэрвеньскі ранак. што пачынаецца ў гэтых шыротах з дзвюх гадзін, ужо набраў поўную моц, і вада сляпіла.

    — А чаму ты такі сярдзіты, Кеш?

    — Чаму-чаму... Рыбы не будзе, разумееш? Вады занадта. Летняя паводка, чорная! Трэба ж так: учора была рака як рака, а сёння — мора.

    Вады было багата. Пірс рачнога вакзала затапіла цалкам, і пасажырскія судны швартаваліся проста да дамбы. Тыя домікі, што рызыкоўна збеглі з высокага берагу ўніз, цяпер стаялі па вокны ў вадзе, і гаспадары іх грузілі ў лодкі свой няхітры скарб.

    — Ведаеш, Харламп’ева, давайка ты дадому, пакуль не адплылі. З-за паводкі не злаўлю нічога, а ты потым у класе наплявузгаеш, што я не ўмею.

    —Перастань! Наўмысна гоніш, каб ніхто не бачыў, які ты рыбак. Я цябе выведу на чыстую ваду. Хто перад усім класам выхваляўся, што ў мяне на вачах метровага шчупака зловіць?

    — Ну пачакай, Харламп’ева!

    — Кеша, ты што гэта? Кеша! Ты чаго за борт схаваўся?

    — Ціха! Адыдзіся ад мяне ці сама сядзь. Ну!

    — Сядаю!

    — Бачыш, “Полюс” адчаліў і міма прэ?

    — Ну і што?

    — А тое, што дзядзька Яўсей на носе!

    За метраў дваццаць ад іх, падвываючы для парадку, рухаўся гэтакі ж самы, толькі што пафарбаваны, бялюткі трамвай. Там тоўпіліся страката ўбраныя людзі, чуліся смех і песні. Не прымаў удзелу ў агульных уцехах толькі адзін чалавек. Ен стаяў прыблізна на такім жа месцы, як на сваім трамваі Іваноў і Харламп’ева, толькі з правага борта; якраз насупраць іх. Апрануты ён быў, як Іваноў: на плячах брызентавая куртка колеру хакі, на галаве паношаны капялюш. Над рудаватаю шчэццю вусоў паблісквалі чорныя акуляры.

    — Гэта той, з рукзаком? Які смешны! А чаго ты ад яго хаваешся?

    — Як не хавацца, калі з-за цябе схлусіць прыйшлося. Учора кажа: парыбалім, Кеша? Кантора на суботу цеплаход бярэ, на востраў плыву. А я... Што я мог, калі з табой дамовіўся! Схлусіў: парты рамантаваць будзем, Вось так.

    — Дык у цябе і дзядзька рыбу ловіць?

    — Заўсёды з ім на беразе начуем. Дзядзька — ого рыбак! З-за рыбацтва не ажаніўся нават.

    — Як гэта?

    — Жанчыны, кажа, двух гатункаў: адны мужоў увогуле на бераг не пускаюць, другія разам з імі ідуць ды ўсю справу псуюць. Няма, кажа, такой жанчыны, каб спакойна мужа да ракі пусціла і сама за ім не пайшла. Слухай. Харламп’ева, а можа ірванеш дадому? Пакуль трап не ўбралі, а?

    *

    Надоечы Яўсея Пятровіча выклікаў Сам. Яўсей Пятровіч зняў нарукаўнікі, акуратна паклаў іх на законнае месца ў шуфлядзе, пасунуў паперы на сярэдзіну стала і прыціснуў лічыльнікамі. Імгненне падумаўшы, ён скінуў усе костачкі на правы бок лічыльнікаў, а потым ужо абцягнуў пінжак, абмахнуў вусы і скіраваўся да начальства. Сам, плячысты якут, гадоў на пяць маладзейшы за Яўсея Пятровіча, адразу тэлефонную трубку кінуў і за руку паздароўкаўся:

    — Сядайце, сядайце... Як маемся, Яўсей Пятровіч?

    — Нібыта няблага.

    — Вось і добра. Выходзіць, заўтра з намі?

    — Куды?

    Сам з папрокам паківаў галавой:

    — Дзіўны вы, Яўсей Пятровіч... А мы, між іншым, клапоцімся пра кожнага свайго члена. Вось і заўтра мясцком наладжвае адпачынак на востраве. Паедзем на цеплаходзе раніцой, увечары — назад... Добра?

    — Бачыце... — нервова паправіў гальштук Яўсей Пятровіч, — я заўтра парыбаліць збіраўся.

    — Цудоўна! Бярыце з сабой вашыя вуды. Забяспечыце калектыў свежай рыбай. Падсмажым на ўлонні прыроды... Цудоўна!

    — Якая там рыба, калі вакол будзе гарлапаніць сорак чалавек!

    Сам уздыхнуў:

    — Ну і дзіўны вы, Яўсей Пятровіч. Усё адзін ды адзін. А адзінота можа да ўсякай бяды прывесці. I ніхто вам не дапаможа.

    — Да якой бяды?

    — Напрыклад, спіцца можна...

    — Чаго няма, таго няма. Спіртнога не ўжываю. Вада, ці ведаеце, гэтага не церпіць.

    — Ну добра, летам вы з вудамі. А што вы робіце зімой? Зіма ж у нас такая доўгая. Цяжка аднаму. Колькі вам год, Яўсей Пятровіч?

    — Трыццаць восем.

    — I вы да гэтага часу не жанаты? Сумна!

    Яўсей Пятровіч выпрастаў спіну.

    — І чаго гэта вам, Ніканор Кірылавіч, так ажаніць мяне хочацца? Няўжо жанатыя лепш працуюць?

    — Вам будзе лепш.

    — Галіну Сямёнаўну нават у мой кабінет падсадзілі... А яна, ці ведаеце, курыць.

    — Мая таксама курыць. Але гэта не перашкодзіла нам займець чацвёра дзяцей.

    — Воля ваша, — устаў Яўсей Пятровіч, — а толькі заўтра на востраў я не паеду!

    — Канечне, загадаць вам я не магу, але запомніце, Яўсей Пятровіч: цяжка таму, хто не жыве адным жыццём з калектывам!

    І Яўсей Пятровіч запомніў.

    *

    — Цяпер маліся, Харламп’ева.

    — Чаму?

    — Глядзі, каб не прыйшлося па трубах ісці.

    Прамовіўшы гэтыя загадкавыя словы, Іваноў ускінуў на плечы рукзак. Трамвай, на якім яны пераплылі Лену, паспеў ужо адысціся ад прыстані і ўзяць курс назад, на Якуцк. Горад ледзь угадваўся праз бясконцую сінечу вады і няспелую зеляніну астравоў цацачнымі стрэламі партальных кранаў.

    Іваноў рашуча закрочыў вузкай сцяжынкай. Харламп’ева прыскокам пабегла за ім, бо, загледзеўшыся на ваду, адстала. Мерна ўзмахваючы рукамі і выкідваючы далёка ўперад абцасы гумавых ботаў, як спартсмен — хадок на доўгія дыстанцыі, ён ішоў паперадзе, каб ніхто з сустрэчных не мог здагадацца, што яны ідуць разам. Толькі пакінуўшы далёка ззаду ўсе прыстанскія пабудовы і ўвайшоўшы ў лазовы хмызняк, Іваноў азірнуўся, спыніўся, зняў капялюш і выцер далоняй спацелы пшанічны чуб.

    — Ну вось. Што я казаў?!

    Перад імі чарнела канава, поўная, як вока. Да таго берагу яе было не меней за чатыры сажні.

    — Як звычайная вада ў Лене, дык тут суха, нават лужынкі няма. А зараз не пяройдзеш.

    Канава аказалася доўгай, і чым далей ішлі па яе краі Іваноў і Харламп’ева, тым шырэйшай рабілася. Нарэшце яна ўлілася ў даволі ладнае возера — нізкі куп’істы лог, заліты паводкай. З канавы ў возера шумна цёк магутны брудны струмень.

    — Бачыш — з Лены вада, а не ў Лену цячэ. Не канчаецца паводка.

    — А як жа мы, Кеша?

    — Трубы бачыш?

    — Якія трубы?

    Іваноў пагардліва перасмыкнуў плячыма і пашыбаваў далей. Галінкі вербалозу, якія ён адводзіў наперад целам і рукзаком, балюча сцёбалі дзяўчынку па голых безабаронных руках. Пад ногі раз за разам трапляліся то слізкія купіны, то карчэўе, то сляды конскіх капытоў, па-здрадніцку прыцярушаныя леташнім сенам. Пырскі бруду з-пад ботаў хутка сплямілі джынсы вясёлага васільковага колеру; вугальна-чорныя косы распляліся, але папраўляць іх не было калі: Іваноў не спыняўся.

    — Вось яны.

    З пагорка на пагорак, цераз залітую нізіну, на лёгкіх металічных козлах, ляжалі чатыры белыя трубы. Дзве сярэднія былі пакладзены цесна адна да адной, бакавыя трошкі аддзяляліся. Пад імі, нібыта гаць, чарнеў затор ламачча і бярвення, нанесенага паводкай. Далей усяму гэтаму плыць заміналі козлы.

    — Кеша, а можа па бярвенцах, а?

    — Ну, тундра. Ты думаеш, тут вады няма? Нырнеш — і не каўкнеш! А з труб упадзеш — “мама” сказаць не паспееш. Так што давай, Хар-ламп’ева, дадому! Трамвай ходзіць кожную гадзіну, да прыстані я цябе давяду...

    — Не.

    — Па трубах пойдзеш?

    — Пайду.

    — Тады... — Іваноў на хвіліну задумаўся. — Ідзі ўперад, я за табой.

    Ён спрытна ўскочыў на эстакаду і падаў руку Харламп’евай. Дзяўчынка няўмела падцягнулася і стала побач. Іваноў адступіў, даючы ёй дарогу. Застаўшыся адна, дзяўчынка страціла раўнавагу і пахіснулася.

    — Ведаеш, Харламп’ева...

    Але яна ўжо не слухала. Закусіўшы губу, яна пайшла па гладкіх тонкіх трубах. Кволы мост трымцеў пад падэшвамі боцікаў. Іваноў асцярожна рушыў за ёй, стараючыся не адставаць: ён чамусьці верыў, што здолее дапамагчы ў выпадку чаго. Ад пагорка да пагорка было метраў сто; зрэшты, нізіну не ўсю яшчэ запоўніла вада, і дзесьці каля таго краю можна было саскочыць з труб, трымаючыся за іх рукамі. Сам Іваноў так і зрабіў, як толькі мінуў небяспечнае месца. Харламп’ева ж ішла і ішла, аж пакуль трубы не апынуліся на пагорку. Іваноў, спатыкаючыся аб куп’ё, таропка крочыў унізе, зазіраючы дзяўчынцы ў пабялелы твар.

    — Казаў жа я табе...

    Харламп’ева стомлена апусцілася на траву. Яе трэсла ліхаманка.

    — Што за трубы?

    — Мазут па іх пампуецца ад Лены да сховішчаў. Бачыш цыстэрны на гары? Белыя, аж ззяюць!

    — А ў Лене адкуль той мазут бярэцца?

    — Ну, тунд... — Іваноў заціснуў рот. — Танкеры прывозяць.

    — А-а...

    — Еш!

    — Што гэта?

    — Цыбуля дзікая. Тут яе багата!

    Іваноў папоўз па траве, вышукваючы зеленавата-сінія парасткі.

    — Салодка?

    — Ага... А далёка яшчэ?

    — Не. Цяпер блізка.

    Іваноў ніякавата адвёў вочы.

    — Ты вось што... Куртку маю апрані! Да ракі ў безрукаўцы выправілася. Камары заядуць, пакуль да Лены дойдзеш! Там, на прасторы, іх меней, а ў лазняку... о!

    — Дзякуй, Кеша!

    — Чаго там. Наперад! Галоўнае, на добрае месца выходзім. Я баяўся: упрэшся, прымусіш ля прыстані лавіць. А якая там, у мазуце, рыба!

    І Іваноў папёр праз густыя кусты, ломячы вецце. Харламп’ева пацягнулася за ім. На шчасце, дарогі засталося ўсяго на нейкія пяць хвілін. Цёплы вецер ударыў у вочы, сонца аблашчыла з галавы да пят, і вольная вада пацякла пад нагамі. Мора зноў было з імі.

    — Бачыш востраў насупраць? Там мой дзядзька зараз рыбачыць.

    — А нас ён не ўбачыць? Хавацца не трэба?

    — Што ты! Да яго ж кіламетры два, не меней.

    *

    Трапіўшы да мора, Яўсей Пятровіч не траціў часу марна. Сышоўшы па трапе, ён адразу знік у зарасніках. Праз пяць хвілін вынырнуў з іх, але ўжо на другім баку вострава. Тут, як з даўніх часоў памятаў Яўсей Пятровіч, павінна быць больш-менш прыдатнае месца. Так, быў кавалачак сухога месца. Праўда, яно паменшала ад таго, што вада падступіла да самага ўрэзу, але на тры закідушкі гэтай пясчанай палоскі хапала.

    Яўсей Пятровіч даўно ведаў, што пад час паводкі рыба не бярэцца. Аднак яго грэла думка, што рыбаліць ён будзе з вострава. Сухапутнаму рыбаку, што не мае лодкі, заўжды здаецца: усе яго няўдачы толькі ад таго, што ён ловіць з берагу. О, каб выбрацца разок вунь на той востраў, на стрыжань!

    Яўсей Пятровіч пачаў рыхтаваць сваё рабочае месца. Перш за ўсё ён выразаў складанчыкам і ўсадзіў у пясок тры дубцы метраў за дваццаць адзін ад аднаго. Гэта азначала, што ён “заслупіў” участак, і цяпер ніводзін рыбак не мае права ставіць тут свае закідушкі. Затым ён выцягнуў з рукзака вялікі цэлафанавы пакет і вытрас з яго на траву снасці. Паваражыўшы над імі, выбраў нарэшце тры і, прыхапіўшы слоік з чарвякамі, рушыў да левага дубца.

    А ці ведаеце вы, дарэчы, што такое закідушка? О, пра гэты рыбацкі снарад можна пісаць паэмы. Канечне, у тых краях, дзе ракой лічыцца нават такая, цераз якую і не рэкардсмен у гэтай справе можа спакойна плюнуць з берагу на бераг, рыбаку не сорам папоркацца і са звычайнай вудай. Калі ад кручка да рыбака тры метры, а рыба, што пойдзе на кручок, зусім маленькая, карысна прывязаць да кручка яшчэ паплавень. На Лене рыба берагу не любіць, а паплавень нясе плынню з хуткасцю дырыжабля. Вось чаму ленскія рыбакі аддаюць перавагу таму кручку, які ляціць у ваду на сорак метраў.

    Яўсей Пятровіч у душы ганарыўся тым, што ўдасканаліў ленскую закідушку. Па-першае, ён даўно ўведаў, што зусім не абавязкова браць для яе самую магутную, самую тоўстую лёску. Па-другое, убачыў, што, будзе грузіла трымацца за дно ці не будзе — гэта болей залежыць не ад вагі яго, а ад формы, і з таго часу стаў вырабляць грузілы плоскія, шырокія і фігурныя, адліваючы іх не ў лыжцы, як усе ленскія рыбакі, а ў алюмініевай патэльні. Грузілы Яўсея Пятровіча нагадвалі крабаў і лажыліся на дно як мае быць, так што часцяком ён не мог нават атрымаць іх назад. Пасля іх выцягвалі разам з абрыўкамі лёскі сваімі закідушкамі іншыя рыбакі, ажно па ленскіх берагах пайшла пагудка пра таемнага рыбака, што харчуецца рыбай, хаваючыся ад нядрэмнага вока правасуддзя.

    Словам, шмат чаго хітрага знайшоў Яўсей Пятровіч для таго, каб ашукваць прастадушных насельнікаў Лены. Але самым значным сваім дасягненнем ён лічыў пацерку.

    Не трэба быць рыбаком, каб зразумець наступнае: мала прывязаць да жылкі грузіла і кручкі, а на кручкі начапіць чарвякоў. Усё гэта трэба яшчэ паслаць да рыбы! Толькі справа ў тым, што проста і лёгка гэтую аперацыю можна выканаць раз, дзесяць, ад сілы дваццаць разоў, бо лёска зразае да крыві пальцы: і вялікі, і ўказальны. І як ні абмотвай іх ці нават пальчатку надзявай — нішто не дапаможа, калі закідушку за дзень шпурляеш не два разы, а дзвесце.

    Дадумаўся ж Яўсей Пятровіч нечакана (ці не так славуты Н’ютан адкрыў свой не меней славуты закон?). Гэта здарылася ў першы дзень, калі Сам падсадзіў у пакой Яўсея Пятровіча Галіну Сямёнаўну. Для знаёмства Галіна Сямёнаўна парашыла апрануцца весялей і павесіла на шыю буракова-чырвоныя буйныя каралі. Гэтыя нявінныя шарыкі так уразілі Яўсея Пятровіча, што ён аж да абеду ўпіўся позіркам у грудзі супрацоўніцы, што, канечне, яе збянтэжыла і адначасова радасна ўсхвалявала. Гэта цягнулася да таго часу, пакуль Яўсей Пятровіч нарэшце не разявіў рот:

    — Скажыце, Галіна СяМёнаўна, як яны ў вас трымаюцца?

    — Хто?

    — Пацеркі.

    — Як? Звычайна, на нітцы.

    І хаця Галіну Сямёнаўну надта драпнула, што Яўсея Пятровіча зацікавілі толькі пацеркі, яна зняла і падала іх яму. Яўсей Пятровіч уважліва абгледзеў, абмацаў каралі і вярнуў гаспадыні. Болей ні на Галіну Сямёнаўну, ні на пацеркі ён не пазіраў.

    Назаўтра адна з супрацоўніц прынесла неверагодную чутку, нібыта бачыла Яўсея Пятровіча пасля работы ў ювелірным аддзеле “Падарункаў”. Жанчыны чакалі цуду. Але цуд не адбыўся. Яўсей Пятровіч купіў каралі зусім не для таго каб некаму дарыць.

    У наступную суботу Яўсей Пятровіч выйшаў да Лены з новымі закідушкамі. Знешне яны былі нібыта такія ж, што і раней, але ў іх канструкцыі была навіна, бо на лёску цяпер была нанізана пацерка. Увесь дзень, як апантаны, закідваў і закідваў свой снарад Яўсей Пятровіч, хаця рыбы не было і быць не магло, бо ішла ўжо другая субота кастрычніка і забетанаваны марозам пясок грымеў пад нагамі, як платформа электрычкі.

    ...Узімку Яўсей Пятровіч, на першы погляд, як вожык, клаўся ў спячку, але тэхнічна-рыбалоўная думка яго не спала. Час ад часу ён выкладваў на стол закідушкі, кручкі, набор разнастайных лёсак, наладжваў свайму багаццю рэвізію і марыў аб леце. Аб тым шчаслівым імгненні, калі ён са сваёй закідушкай стане на беразе і мора ляжа да яго ног...

    І вось яно сапраўды ляжала прад ім, ціха шэпчучы штосьці сваё, незразумелае.

    *

    — От жа гад. Ізноў ёрш!

    А чаму ты сярдуеш? Рыба як рыба. Толькі дробненькая.

    Паспрабуй яе ў рукі ўзяць.

    Па-ахый [* Пахый — слова, якім выказваедца агіда (якуцк).]! Ч Які калючы, ды і слізкі яшчэ... Нераўнуючы — мыла.

    — У тваёй тундры такі, відаць, і не сніўся?

    — Чаму?

    — Бо кажаш: “Рыба як рыба”. А якая гэта рыба? На ярша шчупак не бярэ. Мне ельчык патрэбені Тады і шчупак будзе.

    Дзень даўно ўжо ззяў на поўную моц. Мора драбіла святло, як вялізная няроўная шыба. Ад яго калола вочы нават у ценю абрыву. Міма па моры з дакладнасцю маятніка ў Якуцк і з Якуцка сноўдаў трамвай.

    — А проста так, без ельчыка, шчупак не зловіцца?

    — Не, шчупак на чарвяка не возьме. Толькі на жыўца!

    Хваля мерна ўзбягала на пясок, пакідаючы на ім трэскі, сучкі, паперкі — усё тое, што змыла з берагоў ленская вада ў нястрымным руху паводкі. Іваноў час ад часу зграбаў гэтае смецце і адкідваў убок: рабочае месца рыбака павінна быць чыстым.

    — Кешка, мне сумна.

    — Пакупайся.

    — Купалася.

    — Ну, загарай тады.

    — Загарала.

    — Рыбу лаві.

    — А я чарвякоў баюся.

    — Што ж я, у шашкі з табой павінен гуляць? Дык я іх не ўзяў.

    —Ке-еш, а як ты думаеш: вада не можа выкінуць на бераг што-небудзь цікавае?

    — Неяк пляшка пустая да мяне прычапілася. Прыбівае ды прыбівае. Я ў ваду яе, а яна паплавае-паплавае ды назад. I не заткнутая, а не тоне. Цьфу, падла! Назаляла, пакуль на бераг не выкінуў.

    Іваноў аж скрывіўся ад таго ўспаміну.

    — Ідзі агледзь бераг!

    Харламп’ева пакрыўджана пабрыла па беразе. Хваля лянівым катом пацягвалася ля ног, хапаючы мяккімі лапамі без кіпцюроў. Харламп’ева прадралася праз лазовы куст, потым яшчэ праз адзін... За трэцім яе напаткала незразумелая рэч. Гэта была крыжавіна з грубых кароткіх дошак. Да сярэдзіны яе быў прыбіты кіёк, на канцы якога ружавеў выцвілы сцяжок. Харламп’ева спачатку хацела паклікаць Іванова, каб высветліць, што гэта такое, але, уявіўшы яго незадаволены твар, прыдўмала іншае: спіхнула цяжкую крыжавіну ў ваду і буксірам пацягнула да Іванова.

    — Асцярожней! Закідушкі парвеш.

    — Што гэта, Кеша?

    Іваноў задумаўся.

    — Відаць, з плыта сарвала.

    — Як ты лічыш, з трамвая сцяжок будзе відно?

    — Ды навошта, уласна кажучы?

    — Як паедзем дадому, хачу паглядзець, дзе мы былі.

    — Валачы сама. Я заняты.

    Іваноў рашыў асвяжыць на кручках прынаду. Ён пайшоў у цянёк па чарвякоў і ўбачыў страшны для рыбака малюнак: цяньку, які бярог яго прынаду, даўно не існавала. Ратуючыся ад спякоты, чэрві папаўзлі па сценках слоіка, а шмат якія, кажучы па-рыбацку, ужо не маглі быць прынадай. Іваноў ляснуў сябе па вушах і ледзь не заенчыў. Ён імгненна зарыўся, як крот, у вільготны пясок, робячы тое, што павінен быў зрабіць з самага пачатку. Нарэшце, пальцы яго дасталі вады. Іваноў плюхнуў свой слоік у яму.

    А Харламп’ева тым часам спаўняла сваю задуму. Валачы набрынялыя дошкі па пяску было куды цяжэй, чым па вадзе, але яна не здавалася. Крок за крокам пераадольвала яна крутаваты схіл, топячы ногі ў пясок. Нарэшце, засопшыся, яна перакуліла крыжавіну цераз лазовае карэнне на рэдкую траву. Цёплы вецер гайдануў злінялую тканіну, і сцяжок затрапятаў над абрывам.

    — Адзначыла месца ганьбы? Далёка будзе відаць!

    Іваноў скрыжаваў на грудзях рукі.

    — I што ты за чалавек, Харламп’ева? Без ведама бацькоў на раку ўцякаеш, па трубах ходзіш, штуковіну гэткую без пад’ёмнага крана на пяты паверх узвалакла... На подзвіг гатова, абы мяне зганьбаваць!

    — Ке-еш... а мы сёння абедаць будзем?

    — Будзем.

   Іваноў павярнуўся тварам да мора:

    — А дзядзька з вострава, відаць, такіх акунёў цягае.

     *

    Першая спроба прынесла нечаканы і даволі непрыемны вынік: пры замаху грузіла адарвалася і са скавытаннем пайшло ў бок мора, пакінуўшы лёску з кручкамі ў руках няўдачлівага рыбака.

    Азірнуўшыся вакол, ці не было ў гэтага здарэння сведкаў, Яўсей Пятровіч паслаў у мора дзве астатнія закідушкі, паўшчуваў сябе за тое, што так нядбайна прывязаў грузіла, дастаў запасное і сеў на ўзгорак, каб паправіць снасць. Тут высветлілася, што Яўсей Пятровіч ні пры чым, бо не грузіла адвязалася, а непадалёк ад яго з-за фабрычнага дэфекту парвалася лёска. Самалюбства Яўсея Пятровіча было, такім чынам, заспакоена, затое закідушку давялося перарабляць.

    Узнавіўшы і прывёўшы ў дзеянне снасць, Яўсей Пятровіч наважыўся праверыць дзве іншыя, бо часу на тое, каб згаладнелыя за зіму акуні наваліліся на прынаду, прайшло дастаткова. Яўсей Пятровіч падышоў да сярэдняй закідушкі, прывычна ўзяўся за лёску, пацягнуў на сябе і адразу адчуў прыемны цяжар. Праўда, звычайнага торгання не было, але Яўсей Пятровіч добра ведаў, што рыба бярэ па-рознаму: адна шалёна тузае жылку, гатовая пакінуць на кручку ўласную сківіцу, другая, наадварот, ідзе да рыбака хутчэй за лёску, каб не так балела. Ёсць, нарэшце, і рыба, якая ўвогуле нічога не робіць і валачэцца па дне аж да ног рыбака, супраціўляючыся толькі сваёй вагой. Іншы раз з прыкрасцю думаеш: “I што там за калода прычапілася да маёй закідушкі?” Раптам... на бераг на пляскатым пузе ўз’язджае асетр — насаты, тлусты, нібы парася, здаецца, нават парохквае. Вядома, сёння, асятра браць забаронена. І, пабарукаўшыся з ім, каб вызваліць кручок, адпускаеш у цёмную стыхію, але ўсё роўна прыемна, што злавіў такую выдатную рыбу.

    Невядомы груз спакваля рухаўся да Яўсея Пятровіча, і ён з цікавасцю чакаў сваю ўдачу. Якім жа горкім было расчараванне, калі ён убачыў, што... злавіў сам сябе! З-за нядбайнасці пры закідванні снасці скрыжаваліся ў глыбіні, сашчапіліся кручкамі, і Яўсею Пятровічу прыйшлося выцягваць абедзве адразу. А два грузілы, якія цягнеш па дне, далёка не сума двух грузілаў! Тут можа здацца не тое што асетр, а цэлая акула.

    Вылаяўшыся ў кулак, Яўсей Пятровіч разблытаў закідушкі і вярнуў іх у мора. Некаторы час ён засяроджана дратаваў размашыстым салдацкім крокам свой плацдарм, а потым рэзка нахіліўся да злашчаснай левай закідушкі, якую сёння ўжо рамантаваў. Лёска не падалася. Здарылася тое, без чаго абыходзіцца рэдка якое сядзенне на беразе: зачэп. Зачэп, мяркуючы па ўсім, атрымаўся капітальны, усімі трыма кручкамі, бо, як ні сіліўся Яўсей Пятровіч, закідушка не падавалася. Тады Яўсей Пятровіч перакінуў лёску цераз плячо і пацягнуў з вады.

    Бяда, як вядома, адна ніколі не ходзіць. Толькі Яўсей Пятровіч са сваёй ношай ступіў крок, як з кустоў выкацілася цэлая брыгада яго супрацоўнікаў:

    — Ты што гэта цягнеш, Яўсей Пятровіч?

    — Кіта, няйначай!

    — Дапамагчы мо?

    — Паможам, паможам!

    І як ні адбіваўся Яўсей Пятровіч, некалькі дужых рук учапіліся ў жылку, тарганулі... Жылка з гітарным звонам нацягнулася, джыкнула, і Яўсей Пятровіч разам з памочнікамі грымнуўся вобзем. Рогату было столькі, што рэха яго ледзь не перакуліла выпадковую маторку. Не смяяўся адзін Яўсей Пятровіч, бо зноў страціў грузіла — цяпер ужо з кручкамі.

    Так да Яўсея Пятровіча прыйшла крыўда. Крыўда на мора, на грузілы, на тое нязнанае, што акапалася ў глыбіні і замінала аддацца асалодзе рыбацтва. Крыўду на таварышаў па службе, на Самога, які зацягнуў яго сюды, на Галіну Сямёнаўну, што так весела смяялася разам з усімі... І як потым ні клікалі Яўсея Пятровіча, ён нават на шашлыкі з жарабяціны не спакусіўся, а паабедаў сухой скарынкай, прадбачліва пакладзенай у рукзак.

    *

    — Ялец! Харламп’ева, ялец!

    — Дзе ялец?

    У руцэ Іванова выгіналася срабрыста-белая рыбінка. Луска сыпалася на пясок.

    — Падай тую бляшанку... Вады вазьмі.

    Іваноў пусціў доўгачаканую здабычу ў імправізаваны акварыум і радасна закрычаў:

    — Злавіўся-такі! Ну, трымайся, шчупак!

    — Ты яго шчупаку аддасі?

    — Аддам. Хай бярэ... Толькі не задарма. Плаціць будзе ўласнымі зубамі. Дзе рукзак? На шчупака асаблівую закідушку ставім. Па-першае, не такую доўгую, бо драпежнікі каля берагу топчуцца. Па-другое, замест звычайнага кручка — двайнік або нават трайнік, іначай жывец сыдзе. Ага, вось яна, шчупаковая. Глядзі, робім так: заганяем у пясок два дубцы. Да аднаго закідушку прывязваем, на другі намотваем.

    — Навошта?

    — Шчупак прынаду не аблізвае. Ён ірве адразу, па хаду. Другі дубец — для амартызацыі. Як буфер на машыне... Зразумела?

    — Не вельмі.

    — Запіхваем у рот яльцу двайнік... Кідаем яго ў ваду. Колькі часу?

    — Палова восьмай.

    — Што? Палова восьмай? Ты не жартуеш?

    — А чаму я павінна жартаваць?

    — Я ж прасіў цябе а шостай сказаць! Нават гадзіннік даў табе. А ты?!

    У моры з боку горада паказаўся далёкі белы трохкутнік. Ён рос на вачах.

    — Трамвай ужо ідзе, а мы яшчэ тут. Апошні трамвай! А нам жа па трубах. Што ты нарабіла, Нюрка!

    — Як жа я магла сказаць, калі ты яшчэ не злавіў шчупака!

    Іваноў здзіўлена ўтаропіўся ў дзяўчынку.

    — Ты ж толькі таго і хацела, каб я не злавіў!

    — Не хацела.

    — А чаго ты хацела?

    — Скажу, калі зловіш.

    — Доўга чакаць прыйдзецца!

    Харламп’ева ўздыхнула.

    — Усё адно чакаць. Ці ж не так?

    *

    Яўсей Пятровіч адразу заўважыў, што паводка пайшла на спад. Сігнал аб гэтым далі два яльцы, выцягнутыя на адной закідушцы. Былі, праўда, яны занадта дробненькія, затое ж два! Яўсей Пятровіч пацёр ад задавальнення далоні. I тут з другога краю вострава даляцеў заклікальны гудок цеплахода.

    Яўсей Пятровіч скрывіўся, але застаўся на месцы, нібыта нічога не чуў. Павольная хваля па-ранейшаму мерна набягала на бераг, але з кожным разам скочвалася ўсё далей.

    Недзе на стрыжні гулка ўдарыла буйная рыба. Пачынаўся класічны вячэрні клёў. Раптам з лазняка выбегла ўсхваляваная Галіна Сямёнаўна:

    — Яўсей Пятровіч! Цеплаход адыходзіць! Няўжо гудка не чулі?

— Чуў.

    — Здзіўляюся вашаму спакою!

    Яўсей Пятровіч паправіў капялюш.

    — Для рыбака, Галіна Сямёнаўна, ноч на беразе — звычайная рэч.

    — Дык вы што, не едзеце?

    — Я застаюся.

    Галіна Сямёнаўна з гаротным жалем паглядзела на Яўсея Пятровіча і знікла. Яўсей Пятровіч засмяяўся.

    — Нарэшце адзін. Зусім адзін!

    На чым і калі здолее пакінуць востраў — пра гэта ён не думаў.

    На мора і востраў наплываў лагодны адвячорак. Далёка-далёка, за ружовым сутоннем, чулася песня. За гарой вады на палосцы пляжа ўспыхнула рыбацкае вогнішча.

    Нехта нябачны шапнуў Яўсею Пятровічу: “Час!” Яўсей Пятровіч імкліва падскочыў да сярэдняй закідушкі і тузануў. У глыбіні, на другім канцы лёскі, заторгала рэзка і бязлітасна. Там была сапраўдная рыба! Яўсей Пятровіч ліхаманкава затаптаўся на месцы, выбіраючы лёску. Рыбіна то брала ўбок, нацягваючы жылку, то цягнула назад, то ўсплывала на паверхню, дапамагаючы рыбаку. Апошняе намаганне — і на пяску, згінаючыся, заскакаў кілаграмовы акунь.

    — Ах!

    Ад чалавечага воклічу Яўсей Пятровіч здрыгануўся. Ён павярнуўся на голас. За некалькі крокаў ад яго стаяла Галіна Сямёнаўна. Яўсей Пятровіч аслупянеў.

    — Трымайце, трымайце!

    Але было позна. Акунь сарваўся з кручка і, падскочыўшы яшчэ раз, апынуўся ў роднай стыхіі. Як усе сто працэнтаў спрактыкаваных рыбакоў, Яўсей Пятровіч добра ведаў, што голымі рукамі рыбу ў вадзе злавіць немагчыма, але акунь на мелкім месцы быў так добра відзен, быў такі дасягальны! Як чыгунны слуп, плюхнуўся ў мора Яўсей Пятровіч, узняўшы грыву бліскучых пырскаў. Рука яго няўпэўнена слізганула па бранявым панцыры акуня і, атрымаўшы балючы ўдар хрыбтовым плаўніком, сама сабой выхапілася з вады. Тым часам акунь магутна ўзмахнуў хвастом і тарпедай рынуўся ўглыб.

    Цяжка перадаць пачуцці, што клекаталі ў душы Яўсея Пятровіча. Тут былі і злосць на Галіну Сямёнаўну, што з’явілася ў такую непажаданую хвіліну, і сорам за тое, што так па-хлапечы даў нырца на вачах у жанчыны, і, галоўнае, прыкрасць ад таго, што надзея яго не спраўдзілася і на востраве ён не адзін. Міжвольна сціснуліся кулакі.

    — Вы чаму тут? Цеплаход жа пайшоў?

    — Я... Я спазнілася.

    — Як спазнілася?

    — Бягу ад вас, а цеплаход ужо метраў за пяцьдзесят. Крычу, крыччу... Ніхто не чуе.

    — Залілі вочы, дык і не чуюць. Ну, людзі!

    Кулакі Яўсея Пятровіча ўзняліся ў паветра і ўрэшце расшчапіліся. Раптам у яго галаве мільганула падазрэнне.

    — А па мяне вас часам не Ніканор Кірылавіч паслаў?

    — Ніканор Кірылавіч? Не. Я сама.

    — Пэўна, нікому і не сказалі?

    — Не паспела.

    — О жанчыны! Усё жыццё казаў і кажу: няма стварэння болей легкадумнага, болей мітуслівага, болей неразважлівага, як жанчына!

    Галіна Сямёнаўна жаласна ўсміхнулася.

    — Таму і хіліцца яна да ўраўнаважаных, спакойных, мужных мужчын.

    — Ды вы разумееце хаця, што нарабілі?

    — А што такое?

    — Што? Мы засталіся ўдваіх на востраве!

    — Добра, што ўдваіх. Аднаму было б зусім сумна.

    — Мне?! Не. Я сумую сярод людзей. Аднаму, па шчырасці, весялей.

    — Дык я вам замінаць буду?

    — Так.

    — Ну і заставайцеся адзін! Востраў вялікі. А запалкі ў мяне ёсць.

    Яна павярнулася і рашуча закрочыла ў лазняк. Яўсей Пятровіч нервова садраў капялюш і выцер высокі лоб. Ён уявіў сабе, як на цеплаходзе агледзяць, што няма не толькі яго, але і Галіны Сямёнаўны, як пачнуць мянташыць языкамі... А тут мала таго, што пазбаўлены гарантаванай адзіноты, дык кожны момант чакай нападу, бо ці ж вытрымае жанчына адна ў такі час, у такім месцы? А прагоніш ізноў, дык ад страху заплача, кінецца ў істэрыку, і ва ўсім гэтым вінаваты будзеш толькі ты.

    Але мінута ішла за мінутай, а Галіна Сямёнаўна не вярталася. Яўсей Пятровіч патроху пачаў непакоіцца.

    Ці не здарылася што-небудзь кепскае? Бываюць жа выпадкі, калі чалавек трапляе ў такую бяду, што і слова сказаць не паспее.

    З другога боку вострава пацягнула салодкім лазовым дымком.

    Яўсею Пятровічу ўспомніліся апошнія словы жанчыны: “А запалкі ў мяне ёсць”. Ну што ж, вогнішча — немалая падтрымка ў такім становішчы. Але ж, з сорамам падумаў Яўсей Пятровіч, у Галіны Сямёнаўны, апрача вогнішча, нічога няма! Няма ні світэра, ні ботаў, няма ні крошкі ежы. Апранутую па-пляжнаму, па-святочнаму, толькі вогнішча і грэе яе ў гэтую ноч.

    Яўсей Пятровіч сам пачаў распальваць вогнішча, а сумленне ўсё шаптала яму: “Пакліч! Пакліч, бо, калі загубіш чалавека, усё жыццё сабе не даруеш”. Да таго ж, і на востраве Галіна Сямёнаўна засталася, па сутнасці, з-за яго. Ён пайшоў у лазняк. Белая ноч мала чым адрознівалася ад вечара, але ад хвалявання Яўсей Пятровіч не заўважаў ямін і раз за разам спатыкаўся.

    За некалькі крокаў да вогнішча ён спыніўся. Галіна Сямёнаўна спакойна сядзела перад цяплом на прынесеным паводкай бервяне і, падкурчыўшы босыя ногі, курыла.

    — Не пужайцеся, гэта я.

    Галіна Сямёнаўна прамаўчала, але цыгарэту непрыкметна сунула ў пясок.

    Яўсей Пятровіч вінавата патаптаўся на месцы.

    — Вам няўтульна адной?

    — Чаму? Я сем гадоў адна.

    — Не, я не ў гэтым сэнсе... Вось тут, пасярод мора, ноччу...

    — Ну што вы! Пасядзець летам ля агню, хай сабе і ноччу... гэта ж такая асалода!

    — Вы не жартуеце?

    — Ці ж гэткім жартуюць?

    Яўсей Пятровіч нерашуча апусціўся на бервяно.

    — Падумаць толькі... А я вас уяўляў зусім інакшай. Дык вы любіце прыроду?

    — Я ж карэнная лянчанка, з Алёкмінска. З бацькам, з братамі часта на астравы выпраўлялася. Божа, якія ў нас былі прыгоды! А колькі рыбы лавілася!

    — Дык вы і рыбу ловіце?

    — Гадоў з дзесяці.

    — А чаму вы ніколі пра гэта не расказвалі?

    — Вы ж са мной і не размаўлялі ніколі.

    Папрок быў слушны, і Яўсей Пятровіч папярхнуўся.

    — А я дык у гэтую справу толькі тут уцягнуўся. У мяне ж на Міншчыне, шчыра кажучы, і ручая няма. Прыехаў неяк да сястры, схадзіў у рыбу ды так у Якуцку і застаўся.

    — Ад Лены і праўда не ўцячэш.

    I словы гэтыя настолькі пасавалі да таго, пра што часамі думаў сам Яўсей Пятровіч, што ён борзда ўскочыў на ногі.

    — Галіна Сямёнаўна, пайшлі да майго вогнішча! Чаго адна сядзець будзеце? Гарбаты згатуем, яльцоў напячом... ёсць некалькі, ды і зловяцца яшчэ! Палатку маю, можна спаць па чарзе... Перагаруем неяк!

    Устала і Галіна Сямёнаўна.

    — Тады гэтае вогнішча давядзецца патушыць.

    *

    — Ну як, страшна табе?

    — Кеш, а чаму зорак няма?

    — Белая ноч. Не відно іх.

    — А калі ноч чорная, відно?

    — У жніўні такія зоркі!

    — У жніўні ўночы халодна, відаць.

    — Затое камароў нізвання.

    Белая ноч агарнула кустоўе сонным святлом. Чорныя цені дваіх калыхаліся на мокрым пяску. Мора няўклюдна варочалася ў берагах, адыходзячы да сну. Далёкае вогнішча на востраве, што ледзь тлела кішэнным ліхтарыкам, раптам заззяла.

    Іваноў грукнуў покрыўкай бітона, дзьмухнуў на лыжку і сербануў.

    — Гатова!

    — Бедныя ёршыкі. Як яны пакурчыліся.

    — Яршоў гатаваць трэба не чысцячы і нават жывых кідаць ў кацёл.

    — Жывых?

    — Яны, калі заснуць, усю слізь з сябе выпускаюць. Тады іх і мыць агідна, і навар кепскі. Спрабуй!

    — Ух як смачна!

    — Дзіва што. Гэта ж сапраўдная рыбацкая юшка!

    Лыжкі порстка застукалі па бітоне.

    — Ты з хлебам, з хлебам!

    Чыстая ціша панавала над светам. У гэтай цішы было чутно ўсё: і стрыманая гаворка на востраве, і ўсхліп невядомай птушкі ў кустоўі, і плёскат вясла. Недзе ля прыстані застраляла маторка.

    — Ніколі не думала, што хлопчыкі могуць быць такія.

    — Якія?

    — Такія добрыя, клапатлівыя.

    — Я таксама не думаў, што дзяўчынкі такія харобрыя бываюць. Нізавошта б не паверыў, што ты па трубах пойдзеш!

    — А цябе дома чакаюць?

    — Маці, канечне, чакала. Цяпер спіць. Яна прывыкла. А цябе?

    — Мае... мае, канечне, не прывыклі.

    — Нічога. Вада сыходзіць. Заўтра не трэба па трубах. Першым трамваем паедзем.

    — Дай закурыць!

    Да вогнішча на каленях, спрытна перабіраючы імі, падскочыла незразумелага полу істота. З ускалмачаных чырвоных валасоў сыпаліся іскры. У шырокіх каціных зрэнках плавалі водбліскі агню. Хрыплым нізкім голасам істота паўтарыла:

    — Дай закурыць!

    — Мы... не курым.

    Іваноў адчуў, як па спіне пабеглі мурашкі.

    — Га-а... Ды тут, аказваецца, дзеткі?

    — Мы не дзеці. Мы падлеткі.

    — Што за праклятая ноч! Па ўсёй Лене лётаю — і нідзе папяроскі няма. Ну і ну! Еду дадому.

    Істота пацягнулася, як тыгрыца, і Іваноў разгледзеў нарэшце, што гэта жанчына.

    — А вы што тут робіце?

    Рыбу ловім.

    — Так-так. Нявінныя дзіцячыя забавы. А бацькі што скажуць?

    Харламп’ева апусціла вочы.

    — Магу ўзяць у горад. Да порта. Аднаго.. Ну? Хто са мной?

    Дзеці маўчалі.

    — Ну! Хутчэй, курыць ахвота. Ну, хлопчык! Ну, дзяўчынка! Жыва ў лодку. Хто смялейшы? Давай, хлопчык!

    — Яшчэ чаго. Каб я ды дзяўчынку адну на беразе кінуў.

    — Малойчык, хлопчык! Малойчык, рыцар! Ну, дзяўчынка! Ну, сірацінка! Дваццаць мінут — і ты дома.

    — Я... я...

    — Што “я”? Што “я”? Зайчыкам скачы, зайчыкам!

    — Не едзь, Нюргуяна!

    Голас Іванова сарваўся.

    — Чаму “не едзь”? Чаму «не едзь»? А, наш рыцар баіцца застацца адзін. Усе вы такія. Асілкі! Прывыклі за бабскія спіны хавацца. Скачы, дзяўчынка! Зайчыкам!

    — Не слухай яе! Не слухай! П’яная — перакуліць!

    — Ды я і не слухаю.

    — А, так!

    Свінцовым шротам сыпанулі чорныя словы:

    — Здохнеце ад голаду тут! Вогнішча ваша дажджом залье! Снег сярод лета пойдзе! I не зловіце нічога!

    З-пад каленяў вядзьмаркі ўзвіўся слуп пяску. Нечалавечы цяжар грымнуў на дно лодкі. Ярасны крык страсянуў паветра — і ўсё сціхла.

    *

    — Мой бацька з аднымі закідушкамі, як вы, у рыбу ніколі не хадзіў. Ён з сабой заўжды і сетку браў, і спінінг, і карчагу нават.

    — А карчагу навошта?

    — На яльцоў. Карчагу хлебам накорміць — і ў водмат. Раніцой, глядзіш, аж цесна ад іх у карчазе той.

    — Выходзіць, яльца можна і на хлеб лавіць? А я думаў, што ён, апрача чарвяка, нічога не прызнае.

    — Асятра бацька на сямідзюрку браў... Такое чулі?

    — Н-не.

    — Назва, вядома, мясцовая, а як па-вучонаму — я і сама не чула. Па-якуцку “быэ”, здаецца.

    — А! Гэта ж уюн.

    — А вы што, па-якуцку навучыліся?

    — Адкуль жа! Толькі назвы рыб. З даведніка.

    — Сямідзюрку вядром ловяць.

    — Яна сабе норкі ў беразе рые. Нібыта ластаўка, толькі, зразумела, пад вадой. Вось бацька паціху ідзе, ідзе... Потым раз! — вядром пад бераг. Пясок у вядро так і пасыплецца! А разам з ім сямідзюркі.

    — А як жа асятра?

    — Сямідзюрак соляць як след і сушаць. Найлепшыя прысмакі для асятра!

    Галіна Сямёнаўна летуценна ўзняла галаву.

    — Цікава... Надзвычай цікава. Паглядзець бы раз.

    — Што прасцей! Бацька ж жывы яшчэ. Бярыце адпачынак ды едзьце.

    — Так адразу?

    — А чаго чакаць? Як лета скончыцца?

    — У мяне яшчэ справаздача за паўгоддзе.

    — Не позна і пасля яе.

    — I ўсё ж...

    — А якая рыба там! Лянок, харыус, таймень...

    Лазовыя дровы гарэлі спакойна, без лішняга трэску. Белая ноч размывала разкаватыя рысы Галіны Сямёнаўны, робячы твар маладым і прывабным. “Што ж.гэта я? — разгублена думаў Яўсей Пятровіч. — Ужо і да бацькі сабраўся!”

    — А краявіды! Тут, пад Якуцкам, нізка. Лазняк ды лазняк. Аднастайна. А там берагі стромкія, скалы! Над вадой — лясы дрымучыя... казка!

    “Трэба, трэба неяк супыніць гэта...”

    — Выйдзеш ранкам — чысціня, свежасць, пах хвоі, пах рыбы.

    Яўсей Пятровіч закрыў твар рукамі.

    — Што з вамі?

    — Прабачце. Змарыўся, відаць.

    — I мне, па шчырасці, спаць ахвота.

    Яўсей Пятровіч насцярожана павёў вухам.

    — Маторка! Няўжо ў наш бок?

    Галіна Сямёнаўна старанна ўгледзелася ў далеч.

    — Не відаць.

    Яўсей Пятровіч падкінуў у агонь ламачча.

    — Хай пад’едзе! Мо дамовіцца ўдасца.

    — Аб чым?

    Яўсей Пятровіч прамаўчаў. Праз хвіліну ў пясок урэзаўся высокі нефарбаваны нос лодкі.

    — Га! І тут пара. Закурыць не дасцё?

    — Прабачце! На жаль...

    Яўсей Пятровіч вінавата распасцёр рукі. Раптам яго азарыла:

    — Галіна Сямёнаўна, у вас жа, напэўна, ёсць?

    — Есць.

    Галіна Сямёнаўна неяк сарамліва дастала пачак. Гаспадыня маторкі сквапна выхапіла цыгарэту, сунула твар у агонь і за імгненне ахуталася чорным дымам.

    — Ну й мужыкі пайшлі! А? Не курыць нават. Мо і не п’еш? А чаго з бабай на востраве сядзіш?

    Усё гэта Яўсей Пятровіч палічыў за лепшае прапусціць міма вушэй.

    — Паслухайце, шаноўная! Ці не адвезлі б вы нас у горад?

    — У горад? Якраз еду туды.

    — Шаноўная, дык можа...

    — Цябе не вазьму. Толькі яе. Зразумеў?

    — Але чаму...

    — Брыдка мне з такім. Ох, брыдка! А таварку аддай. Яе ад цябе ратаваць трэба.

    Ціхая радасць падступіла слязьмі да горла Яўсея Пятровіча. Няўжо адзін, без аніякіх крыўд і тлумачэнняў? Не ён жа вінаваты, а вось гэтая вядзьмарка... Як добра, што ён не паспеў нічога паабяцаць! Канечне, парыбаліць пад Алёкмінскам — гэта цікава, надзвычай цікава, але навошта спяшацца? Сем разоў адмер...

    Між тым чырвонавалосая навалілася ўжо на Галіну Сямёнаўну.

    — Едзем, таварка! Едзем! Навошта табе качан гэты? Ух, не люблю, як ля ракі парамі сядзяць!

    — Я... я не ведаю...

    — Ну-ну!

    — Чэсна, не ведаю.

    — Не ўпірайцеся, Галіна Сямёнаўна.

    Голас Яўсея Пятровіча гучаў прабачальна.

    — Хто яго ведае, колькі яшчэ давядзецца на востраве сядзець. Раз шаноўная гатова зрабіць паслугу...

    — А можа возьмеце дваіх? Няўжо нельга?

    — Даражэнькая, нельга. НельгаІ Не такі ў мяне транспарт. На дваіх разлічаны. Эх, і каталася я некалі з некім! Эх!

    — Сядайце, Галіна Сямёнаўна. І вось што...

    Яўсей Пятровіч павагаўся.

    — Не пазванілі б вы Ніканору Кірылавічу? Так, маўляў, і так. Прыехала я дадому спадарожным транспартам, а Яўсей Пятровіч на востраве застаўся. А? Я вас вельмі прашу!

    — Што вы, Яўсей Пятровіч! — Галіна Сямёнаўна сурова падцяла вусны. — Ноччу званіць Самому? Навошта?

    — Каб не падумалі!

    Галіна Сямёнаўна моўчкі ступіла ў лодку. Дзікі пугачовы рогат страсянуў паветра — і ўсё сціхла.

    I Яўсей Пятровіч ізноў — другі раз за гэтую ноч — застаўся адзін, цяпер па-сапраўднаму ўжо.

    *

    — Пустая.

    Іваноў яшчэ раз патузаў лёску і, уздыхнуўшы, кінуў яе ў ваду.

    — А можа што-небудзь ёсць?

    — На, глядзі.

    Жылка, звіваючыся, пабегла на бераг.

    — О! Жывец мой, аказваецца, уцёк!

    На каваным буйным двайніку не было ні здабычы, ні прынады.

    — Ну вось, лаві цяпер новага яльца... А дзе яго возьмеш уночы? Уночы ялец не гуляе...

    Іваноў без усякай цікавасці нахіліўся да закідушкі, але раптам выпрастаўся.

    — Што такое?!

    — А што?

    — Куды Лена цячэ?

    — Туды.

    — А чаму лёску туды цягне?

    Іваноў крануў жылку пальцам. Тая зазвінела.

    — Ды як цягне! Нібыта яе падводная лодка валачэ.

    Харламп’ева збялела.

    — Няўжо шчупак?

    — Адыдзіся!

    Іваноў выцер яб штаны ўспацелыя рукі. Нацягнутая супраць цячэння лёска гіпнатызавала яго зрок і розум. Ен не ведаў, як узяцца за гэтую незвычайную лёску.

    — Раз... два!

    Першыя віткі жылкі ляглі без вялікага супраціўлення. На сёмым ці восьмым закідушка рэзка ўздрыгнула і пайшла назад. Рух яе быў спакойны і нетаропкі, але пераадолець яго было немагчыма.

    — Харламп’ева! Трымай! Трымай!

    Дзяўчынка кінулася да Іванова і штурхнула пад локаць.

    — Ай!

    Сталёвым тросам хлабыснуўшы па костачках пальцаў, лёска вырвалася з рук і з пчаліным гудзеннем упілася ў ваду, узняўшы блакітныя пырскі. Іваноў паслізнуўся і ўпаў на пясок.

    — Кеша! Кеша...

    Іваноў паднёс руку да вачэй. Барвовы рубец наліваўся сінню.

    — Ах, так?

    Іваноў азірнуўся.

    — Ты вось што: вазьмі вунь той дубец, а калі выцягну, бі шчупака па галаве, бо можа жылку перакусіць і ўцячы. У яго зубы ведаеш якія!

    — Ты ж казаў, шчупак на чарвяка не бярэ.

    — Ялец на чарвяка ўзяў, а шчупак — на яльца. Добра, што жылка міліметровая ды прывязана моцна. Інакшую парваў бы даўно.

    Харламп’ева сціснула дубец і падалася ўсім целам туды, дзе віравала. Інстынкт продкаў — таежных паляўнічых — прачнуўся ў ёй.

    — Пачалі!

    Іваноў пайшоў супраць цячэння, выбіраючы лёску. Плечы яго напяліся, сківіцы заледзянелі. Метр за метрам аддавала жамчужную жылку яшчэ не здабытая здабыча. І вось яна звар’яцела забіла хвастом каля самага берагу.

    — Дарогу, Нюрка! Не замінай!

    Наматаўшы жылку на запясце, Іваноў хутка пабег ад вады. Ён не бачыў, як на бераг уз’ехала чорная галава з разяўленай дзюбай, як узняўся ў неба фантан пырскаў. Працягнуўшы па пляжы метраў пяць і азірнуўшыся, ён убачыў толькі, як незразумела агромністая рыбіна цяжка ўстала хвастом угару і, нарэшце, звяла.

    — Няўжо такія шчупакі бываюць? — нібы праз сон, пачуў ён голас Харламп’евай.

    — Гэта... гэта таймень.

    Іваноў сеў на пясок і невядома для чаго зняў боты.

    — Бачыш: мала таго, што кручок праглынуў, другі яму пад плаўнік упіўся. А адзін павадок ён абавязкова парваў бы. Такіх тайменяў увогуле толькі са стрэльбы б’юць.

    — А ведаеш, Кешка, я была проста ўпэўнена, што ты зловіш што-небудзь вялікае.

    — Праўда?

    — Іначай бы я і не пайшла. Якая цікавасць глядзець, як у чалавека нічога не атрымліваецца?

    Харламп’ева памаўчала.

    — Мне так хацелася паглядзець, як ты гэта робіш!..

    /Полымя. № 9. Мінск. 1977. С. 141-146./

 

 

   Іван Ласков

                                                    ДЕНЬ І НІЧ НА БЕРЕЗІ МОРЯ

 

    У цьому оповіданні морем названа ріка Лена

    *

    — Кешо, га, Кешо... Чому ця Лена морем стала? Вчорашній дощик налив?

    — Тундра ти, Харламп’єва! І навіщо тебе звідтіля до Якутська привезли?

    — Сам ти, Іванов, тундра.

    — Твій учорашній дощ уже, напевне, за Сангаром.

    Іванов і Харламп’єва, учні шостого «В» класу 17-ї школи, а точніше — сьомого «В» — стояли на носі річного трамвая, перехилившись через борт. Біла фарба на борту була свіжа, й Харламп’єва час від часу відколупувала шматочки із загороджувальної сітки й розтирала пальцями, з яких іще не змилися як слід чорнильні плями. Спекотний червневий ранок, що починається в цих широтах з другої години, уже вступив у свої права, й вода засліплювала очі.

    — А чому ти такий сердитий, Кешо?

    — Чому, чому... Риби не буде, розумієш? Води надто багато.

    Літня повінь нічого доброго не приносить. Треба ж так: учора була ріка як ріка, а сьогодні — море.

    Води було багато. Пірс річкового вокзалу затопило повністю, й пасажирські судна швартувалися прямо до дамби. Ті хатки, що ризикуючи позбігали з високого берега вниз, тепер стояли по вікна у воді, а їхні господарі зносили в човни свій немудрящий скарб.

    — Знаєш, Харламп’єва, йшла б ти додому, поки не відпливли. Через повінь не спіймаю нічого, а ти потім молотимеш у класі, що я не вмію.

    — Облиш! Навмисне гониш, щоб ніхто не бачив, який із тебе рибалка. Я тебе виведу на чисту воду. Хто перед усім класом вихвалявся, що на моїх очах метрового щупака піймає?

    — Ну, стривай, Харламп’єва!

    — Кешо, що з тобою? Кешо! Чого це ти за борт сховався?

    — Тихо! Відступи від мене чи сама сядь. Ну!

    — Сідаю!

    — Бачиш, «Полюс» відчалив і мимо пре?

    — Ну й що?

    — А те, що дядько Євсій на носі!

    Метрів за двадцять від них, підвиваючи для годиться, рухався такий же щойно пофарбований білосніжний трамвай. Там юрмилися барвисто вдягнені люди, чулися сміх і пісні. Тільки один чоловік не брав участі в колективних розвагах. Він стояв приблизно на тому ж місці, що й Іванов та Харламп’єва на своєму трамваї, тільки з правого борту, якраз навпроти них. Одягнений був як Іванов: на плечах брезентова куртка кольору хакі, на голові поношений капелюх. Над рудуватою щетиною вусів виблискували чорні окуляри.

    — Це той, що з рюкзаком? Який смішний! А чого ти ховаєшся від нього?

    — Як же не ховатися, коли через тебе довелося обманювати. Вчора каже: порибалимо, Кешо? Контора на суботу теплохід бере, на острів пливу. А я... Що я міг, коли з тобою домовився! Обманув: парти ремонтувати будемо. Отак.

    — Виходить, у тебе й дядько рибу ловить?

    — Завжди з ним на березі ночуємо. Дядько — рибак будь здоров! Через рибу навіть не одружився.

    — Як це?

    — Жінки, каже, двох категорій: одні чоловіків узагалі на берег не пускають, інші разом із ними йдуть і псують усю справу. Немає, каже, такої жінки, яка б спокійно відпустила чоловіка до річки й сама за ним не пішла-. Слухай, Харламп’єва, а може, підеш додому? Поки трап не забрали, га?

    *

    Днями Євсія Петровича викликав Сам. Євсій Петрович зняв нарукавники, акуратно поклав їх на звичне місце в шухляді, відсунув на середину стола папери й приклав їх рахівницею. Якусь мить подумавши, він скинув усі кісточки рахівниці праворуч, потім уже обтягнув піджака, поправив вуса й попрямував до начальства. Сам, плечистий якут, років на п’ять молодший від Євсія Петровича, відразу поклав телефонну трубку й привітався за руку.

    — Сідайте, сідайте... Як себе почуваєте, Євсію Петровичу?

     — Наче нічого.

    — От і добре. Виходить, завтра з нами?

    — Куди?

    Сам докірливо покрутив головою:

    — Дивний ви, Євсію Петровичу... А ми, між іншим, турбуємося про кожного свого члена. Ось і завтра місцевком влаштовує відпочинок на острові. Поїдемо теплоходом рано-вранці, а ввечері назад. Згодні?

    — Бачите... — нервово поправив краватку Євсій Петрович. — Я завтра порибалити збирався.

    — Чудово! Беріть із собою ваші вудки. Забезпечите колектив свіжою рибою. Підсмажимо на лоні природи... Чудово!

    — Яка там риба, якщо довкола будуть горлопанити сорок чоловік!

    Сам зітхнув:

    — Ну й дивний ви, Євсію Петровичу. Все наодинці та наодинці. А самотність може до всякого лиха призвести. И ніхто вам не допоможе.

    — До якого лиха?

    — Наприклад, можна спитися...

    — Чого нема, того нема. Спиртного не вживаю. Вода, як вам відомо, цього не любить.

    — Ну гаразд, улітку ви з вудками. А чим ви займаєтеся, взимку? Зима ж у нас он яка довга. Важко одному. Скільки вам років, Євсію Петровичу?

    — Тридцять вісім.

    — І ви до цього часу не одружені? Шкода!

    Євсій Петрович випростався.

    — І чого це вам, Никаноре Кириловичу, так хочеться мене одружити? Невже одружені краще працюють?

    — Вам буде краще.

    — Галину Семенівну навіть у мій кабінет підсадили... А вона, чи ви знаєте, курить.

    — Моя теж курить. Але це не перешкодило нам прижити четверо дітей.

    — Діло ваше, — підвівся Євсій Петрович, — але завтра на острів я не поїду.

    — Звичайно, наказати вам я не можу, але запам’ятайте, Євсію Петровичу: важко тому, хто не живе одним життям із колективом.

    І Євсій Петрович запам’ятав.

    *

    — Тепер молися, Харламп’єва.

    — Навіщо?

    — Дивися, щоб не довелося йти по трубах.

    Промовивши ці загадкові слова, Іванов узяв на плечі рюкзака. Трамвай, на якому вони перепливли Лену, встиг уже відійти від пристані й узяти курс назад, на Якутськ. Крізь безмежну блакить води й молоду зелень островів іграшковими стрілами портових кранів ледве виднілося місто.

    Іванов рішуче попростував вузькою стежиною. Харламп’єва підтюпцем побігла за ним, бо, задивившись на воду, відстала. Вимахуючи руками й витягаючи далеко вперед носки гумових чобіт як спортсмен — ходок на довгі дистанції, він ішов попереду, щоб ніхто із зустрічних не міг здогадатися, що вони йдуть разом. Тільки залишивши далеко позаду всі пристанські споруди й увійшовши в лозняк, Іванов оглянувся, спинився, зняв капелюха й витер долонею спітнілого пшеничного чуба.

    — Ну ось. Що я казав?!

    Перед ними, наче око, чорніла повна води канава. До того берега її було не менше чотирьох сажнів.

    — Коли вода в Лені звичайна, тут сухо, калюжі навіть немає. А зараз не перейти.

    Канава виявилася довгою, і чим далі йшли вздовж неї Іванов і Харламп’єва, тим вона ставала ширшою. Нарешті вона влилася у досить-таки непогане озеро — низька купиняста лощина, залита паводком. Із канави в озеро шумно стікав могутній брудний потік.

    — Бачиш — з Лени вода, а не в Лену тече. Не закінчилася повінь.

    — А як же ми, Кешо?

    — Труби бачиш?

    — Які труби?

    Іванов зверхньо знизав плечима й поспішив далі. Гілки верболозу, які він нахиляв уперед тілом і рюкзаком, боляче сікли дівчинку по голих беззахисних руках. Під ноги раз по раз потрапляли то слизькі купини, то коряги, то ямки від кінських копит, зрадливо притрушені торішнім снігом. Брудні бризки з-під чобіт заплямували джинси веселого волошкового кольору; вугільно-чорні коси розплелись, але поправляти їх було ніколи: Іванов по зупинявся.

    — Ось вони.

    З пагорба на пагорб через залиту низину на легких металевих козлах було перекинуто чотири білі труби. Дві середні були покладені впритул одна до одної, бокові трохи розсунуті. Під ними, наче гатка, чорніли, збивалися ломаччя та колоди, принесені паводком. Пливти всьому цьому далі перешкоджали козли.

    — Кешо, а може, по колодах, га?

    — Ну, тундра. Ти думаєш, тут води немає? Шурхнеш — і не пискнеш! А з труб упадеш — «мама» сказати не встигнеш. Так що давай, Харламп’єва, додому. Трамвай ходить щогодини, до пристані я тебе доведу...

    —    Ні.

    — По трубах підеш?

    — Піду.

    — Тоді... — Іванов на хвилину замислився. — Іди попереду, я за тобою.

    Він спритно вискочив на естакаду й подав руку Харламп’евій. Дівчинка невміло підтяглася й стала поруч. Іванов трохи відійшов, даючи їй дорогу. Залишившись сама, дівчинка втратила рівновагу й похитнулася.

    — Бачиш, Харламп’єва...

    Але вона вже не слухала. Закусивши губу, пішла по гладеньких тонких трубах. Благенький місток тремтів під підошвами чобіт. Іванов обережно рушив за нею, намагаючись не відставати: він чомусь був упевнений, що у випадку небезпеки зможе допомогти. Від пагорба до пагорба було метрів сто; зрештою вода заповнила ще не всю низину, й десь край того берега можна було зіскочити з труб, тримаючись за них руками. Сам Іванов так і зробив, як тільки минув небезпечне місце. Харламп’ева ж ішла і йшла, аж доки труби не опинилися на пагорбі. Іванов, спотикаючись об купини, швидко йшов низом, поглядаючи на побіліле обличчя дівчинки.

    — Казав же я тобі...

    Харламп’єва стомлено опустилася на траву. Вона вся тремтіла.

    — Що за труби?

    — Мазут по них переправляють з Лени до сховища. Бачиш, цистерни нагорі? Білі, аж сяють!

    — А звідки береться той мазут у Лені?

    — Ну й тун... — Іванов затиснув рот. — Танкери привозять.

    — А-а...

    — Їж!

    — Що це?

    — Дика цибуля. Тут її багато!

    Іванов поповз по траві, вишукуючи зеленувато-сині паростки.

    — Солодка?

    — Ага... А далеко ще?

    — Ні. Тепер близько.

    Іванов ніяково відвів очі.

    — Ти ось що... Куртку мою одягни! До річки в безрукавці вирядилася. Комарі заїдять, поки до Лени дійдеш! Там, на просторі; їх менше, а в лозняку... о!

    — Дякую, Кешо!

    — Немає за що. Вперед! Головне, виходимо на гарне місце. Я боявся: упрешся, примусиш коло пристані ловити. А яка там, у мазуті, риба!

    Й Іванов поліз крізь густі кущі, ламаючи гілля. Харламп’єва потяглася за ним. На щастя, йти залишилось якихось п’ять хвилин. Теплий вітер ударив у очі, сонце приголубило з голови до п’ят, і вільна вода потекла під ногами. Море знову було з ними.

    — Бачиш острів навпроти? Там мій дядько зараз рибалить.

    — А нас він не побачить? Не треба ховатися?

    — Що ти, до нього ж кілометрів два, не менше.

    *

    Опинившись біля моря, Євсій Петрович не витрачав даремно часу, Зійшовши по трапу, він одразу зник у заростях. Через п’ять хвилин вийшов із них, але вже на другому боці острова. Тут, як здавна пам’ятав Євсій Петрович, повинно бути більш-менш придатне місце. Справді, був сухий клаптик. Хоч він поменшав від того, що вода підступила до самого берега, але на три закидачки цієї піщаної смужки вистачало.

    Євсій Петрович давно знав, що під час повені риба не ловиться. Однак його тішила думка, що рибалити він буде з острова. Сухопутному рибалці, що не має човна, завжди здається: всі його невдачі тільки від того, що він ловить з берега. О, якби вибратися хоч раз аж на той острів, на самий край.

    Євсій Петрович почав готувати своє робоче місце. Спершу він вирізав складаним ножиком і встромив у пісок три прутики метрів за двадцять один від одного. Це означало, що він «застовпив» ділянку і тепер жоден рибалка не має права ставити тут свої закидачки. Потім він витяг із рюкзака великий целофановий пакунок і витряс із нього на траву снасті. Повороживши над ними, вибрав, нарешті, три й, прихопивши слоїк із черв’яками, пішов до лівого прутика.

    А чи знаєте ви, до речі, що таке закидачки? О, про цей рибацький пристрій можна писати поеми. Звичайно, в тих краях, де річкою вважається навіть така, через яку й не рекордсмен у цій галузі може спокійно плюнути з берега на берег, рибалці не соромно попорпатись і з звичайною вудкою. Коли від гачка до рибалки метрів зо три, а риба, що ловитиметься на гачок, зовсім маленька, корисно прив’язати до гачка ще й поплавок. На Лені риба берега не любить, а течія несе поплавок із швидкістю дирижабля. Ось чому ленські рибалки віддають перевагу тому гачкові, який летить у воду на сорок метрів.

    Євсій Петрович у душі пишався тим, що вдосконалив ленську закидачку. По-перше, він давно помітив, що зовсім не обов’язково брати для неї найміцнішу, найтовщу ліску. По-друге, відчув, що буде грузило триматися за дно чи не буде — це більше залежить не від його ваги, а від форми, і відтоді став виготовляти грузила пласкі, широкі й фігурні, відливаючи їх не в ложці, як усі ленські рибалки, а в алюмінієвій сковороді. Грузила Євсія Петровича скидалися на крабів і на дно лягали, як вони, тому нерідко він не міг навіть витягти їх назад. Потім їх витягали разом із обривками ліски своїми закидачками інші рибалки, від чого на ленських берегах поширилися чутки про таємничого рибалку, який харчується рибою, ховаючись від недремного ока правосуддя.

    Словом, дещо змудрував Євсій Петрович для того, щоб обманювати простодушних жителів Лени. Але найзначнішим своїм досягненням він вважав намистину.

    Не треба бути рибалкою, щоб зрозуміти ось що: мало прив’язати до жилки грузила й гачки, а на гачки начіпляти черв’яків. Усе де треба ще й послати до риби! Вся справа в тому, що просто й легко цю операцію можна виконати один раз, десять, від сили двадцять, бо ліска ріже до крові пальці: й великий, і вказівний. І хоч як обмотуй їх чи навіть рукавичку надівай — нічого не допоможе, якщо закидачку жбурляєш за день не два рази, а двісті.

    Додумався Євсій Петрович несподівано (чи не так прославлений Ньютон відкрив свій не менш прославлений закон?). Це сталося в перший же день, коли Сам підсадив у кімнату Євсія Петровича Галину Семенівну. Для знайомства Галина Семенівна вирішила вдягнутися нарядніше й почепила на шию велике бурячково-червоне намисто. Ці невинні кульки так уразили Євсія Петровича, що він аж до обіду не відводив погляду від грудей співробітниці, що, звичайно, збентежило її і разом із тим радісно схвилювало. Це тривало до того часу, поки Євсій Петрович, нарешті, не розкрив рота:

    — Скажіть, Галино Семенівно, як воно у вас тримається?

    — Хто?

    — Намисто.

    — Як? Звичайно, на нитці.

    І хоч Галину Семенівну дуже образило, що Євсія Петровича зацікавило тільки намисто, вона зняла його й подала йому. Євсій Петрович уважно оглянув, обмацав намисто й повернув господині. Більше ні на Галину Семенівну, ні на намисто він не дивився.

    Наступного дня одна із співробітниць принесла нечувану звістку про те, що нібито бачила Євсія Петровича після роботи в ювелірному відділі «Подарунків». Жінки чекали дива. Але дива не сталося. Євсій Петрович купив намисто зовсім не для того, щоб комусь подарувати його.

    Найближчої суботи Євсій Петрович вийшов до Лени з новими закидачками. На вигляд вони були наче такі, як і раніше, але в їхній конструкції з’явилося нове, бо на ліску тепер була нанизана намистинка. Весь день, мов одержимий, закидав і закидав свою снасть Євсій Петрович, хоч риби не було й не могло бути, бо минав другий тиждень жовтня й забетонований морозом пісок гримів під ногами, як платформа електрички.

    ...Взимку Євсій Петрович, здавалося, мов їжак, впадав у сплячку, але технічно-риболовецька думка його не спала. Час від часу він викладав на стіл закидачки, гачки, набір найрізноманітніших лісок, робив у своєму багатстві ревізію й мріяв про літо. Про ту щасливу мить, коли він зі своєю закидачкою стане ЦІЇ березі й море ляже до його ніг...

    І от воно справді лежало перед ним, тихо шепочучи щось своє, незрозуміле.

    *

    —  От же гад! Знову йорж!

    — А чого ти сердишся? Риба як риба. Тільки маленька. Спробуй її в руки взяти.

    — Па-ахий! [* Пахий — слово, що висловлює огиду (якут.).] Який колючий, до того ж ще й слизький. Наче мило.

    — У твоїй тундрі такі, мабуть, і не снилися?

    — Чому?

    — Бо кажеш: «Риба як риба». А яка ж це риба? На йоржа щуки не бере. Мені ялець потрібний! Тоді й щука буде.

    День давно вже вступив у свої права. Море вигравало світлом, наче величезна нерівна шибка. Від нього різало в очах навіть  у тіні обриву. Неподалік по морю з точністю маятника в Якутськ і з Якутська снував трамвай.

    — А просто так, без яльця, щука не зловиться?

    — Ні, щука на черв’яка не клюне. Тільки на живця.

    Хвиля рівномірно забігала на пісок, залишаючи на ньому тріски, сучки, папірці — все те, що змила з берегів ленська вода в нестримному русі повені. Іванов час від часу згрібав це сміття й відкидав убік: робоче місце рибалки мусить бути чисте.

    — Кешко, мені сумно.

    — Покупайся.

    — Купалася.

    — Ну, тоді загоряй.

    — Загоряла.

    — Рибу лови.

    — А я черв’яків боюся.

    — Що ж я, повинен у шашки з тобою грати? Так я їх не взяв.

    — Ке-шо, як ти думаєш, чи може вода викинути на берег щось цікаве?

    — Якось до мене вчепилася порожня пляшка. Припливає й припливає. Я її у воду, а вона поплаває-поплаває і назад. Не заткнута, а не тоне. Тьху, зараза! Набридла, поки на берег не викинув. — Іванов аж скривився від тієї згадки. — Піди оглянь берег.

    Харламп’єва образилась і побрела вздовж берега. Хвиля лінивим котом потягалася біля ніг, хапаючи м’якими, без кігтів лапами. Харламп’єва пробралася крізь один кущ лози, потім ще крізь один... За третім вона вгледіла незрозумілий предмет. Це була хрестовина з грубих коротких дощок. До середини її прибита паличка, на кінці якої ледь червонів вицвілий прапорець. Харламп’єва спершу хотіла покликати Іванова, щоб дізнатися, що це таке, але, уявивши його незадоволене обличчя, придумала інше: зіпхнула важку хрестовину в воду й буксиром потягла до Іванова.

    — Обережніше! Закидачки порвеш.

    — Що це, Кешо?

    Іванов замислився.

    — Мабуть, від плоту відірвалося.

    — Як ти гадаєш, із трамвая прапорець буде видно?

    — А навіщо?

    — Як будемо їхати додому, хочу подивитися, де ми були.

    — Волочи сама. Я зайнятий.

    Іванов вирішив освіжити на гачках принаду. Він пішов у тінь по черв’яків і побачив жахливу для рибалки картину: затінка, який би зберігав його принаду, давно не було. Рятуючись од спеки, черв’яки поповзли по стінках слоїка, а деякі, кажучи по-рибальському, вже не могли бути принадою. Іванов ляснув себе по вухах і мало не завив. Миттю, мов кріт, заходився рити вологий пісок, роблячи те, що повинен був зробити з самого початку. Нарешті пальці його добралися до води. Іванов плюхнув свій слоїк у яму.

    А Харламп’єва тим часом здійснювала свій задум. Тягнути намоклі дошки по піску було значно важче, ніж по воді, але вона не здавалася. Крок за кроком долала крутий схил, ноги глибоко занурювались у пісок. Нарешті, задихавшись, дівчина перекинула хрестовину через лозове коріння на обрідну траву. Теплий вітер колихнув вилинялу тканину, й прапорець затріпотів над обривом.

    — Позначила місце ганьби? Далеко буде видно!

    Іванов схрестив на грудях руки.

    — І що ти за людина, Харламп’єва? Без дозволу батьків утікаєш на річку, по трубах ходиш, оцю штучку без підйомного крана на п’ятий поверх витягла... На подвиг готова, аби тільки мене зганьбити!

    — Ке-шо... а ми сьогодні обідати будемо?

    — Будемо.

    Іванов повернувся обличчям до моря.

     — А дядько на острові, певне, отакі окуні витягає.

    *

    Перша спроба дала несподіваний і досить неприємний результат: під час закидання грузило відірвалось і з свистом пішло в напрямку моря, залишивши ліску з гачками в руках нещасливого рибалки.

    Озирнувшись навколо, чи не було свідків цієї пригоди, Євсій Петрович закинув у море решту закидачок, лаючи себе в душі за те, що так недбало прив’язав грузило, дістав запасне й присів на узгірку, щоб поправити снасть. Тут виявилося, що Євсій Петрович був не винен, бо не грузило відв’язалось, а неподалік від нього через фабричний брак перервалася ліска. Самолюбство Євсія Петровича було, таким чином, заспокоєне, але закидачку довелося переробляти.

    Полагодивши й довівши до пуття одну снасть, Євсій Петрович вирішив перевірити дві інші, бо часу на те, щоб зголоднілі за зиму окуні накинулися на принаду, минуло чимало. Євсій Петрович підійшов до середньої закидачки, звично взявся за ліску, потягнув на себе й відразу відчув приємну вагу. Щоправда, справжньої смиканини не було, але Євсій Петрович добре знав, що риба клює по-різному: одна шалено смикає ліску, ладна залишити на гачку власну щелепу, інша, навпаки, йде до рибалки швидше, ніж ліска, щоб не так боліло. Є, нарешті, риба, яка, коли її спіймають, нічого не робить і тягнеться по дні аж до ніг рибалки, чинячи опір лише своєю вагою. Часом і подумаєш: «А що там за колода причепилася до моєї закидачки?» Раптом... на берег на плесковатому пузі виїжджає осетр — носатий, товстий, наче порося, здається, ніби й порохкує. Відомо, зараз брати осетра заборонено. І, повозившися з ним, щоб звільнити гачка, відпускаєш у темну стихію, але все одно приємно, що піймав таку гарну рибину.

    Вилаявшись стиха, Євсій Петрович розмотав закидачки й пожбурив їх у море. Якийсь час він зосереджено топтав сягнистим солдатським кроком свій плацдарм, а потім різко нахилився до злощасної лівої закидачки, яку сьогодні вже ремонтував. Ліска не піддавалася! Сталося те, без чого обходиться рідко яке сидіння на березі,— зачіпка. Зачіпка, з усього видно, була капітальна. Всіма трьома гачками, бо хоч як не старався Євсій Петрович, закидачка не піддавалася. Тоді Євсій Петрович перекинув ліску через плече й потягнув із води.

    Біда, як відомо, сама ніколи не ходить. Тільки Євсій Петрович зі своєю ношею ступив крок, як із кущів викотила ціла бригада його співробітників.

    — Ти що оце тягнеш, Євсію Петровичу?

    — Не інакше, кита...

    — Може, допомогти?

    — Допоможемо, допоможемо!

    І хоч як відмагався Євсій. Петрович, кілька дужих рук учепилося за ліску, потягли.... Ліска з гітарним дзвоном напнулася, джикнула, і Євсій Петрович разом із помічниками гримнувся на землю. Реготу було стільки, що луна від нього мало не перевернула випадковий моторний човен. Не сміявся тільки Євсій Петрович, бо знову втратив грузило — тепер уже з гачками.

    Так до Євсія Петровича прийшла образа. Образа на море, на грузила, на те невідоме, що знаходилося на глибині й заважало насолоджуватися рибалкою. Образа на товаришів по роботі, на Сама, який затяг його сюди, на Галину Семенівну, що так весело сміялася разом з усіма... І скільки потім кликали Євсія Петровича — його навіть шашлики з лошатини не спокусили, пообідав сухим куснем хліба, передбачливо покладеним у рюкзак.

    *

    — Ялець! Харламп’єва, ялець!

    — Де ялець?

    У руці Іванова вигиналася сріблясто-біла рибка. Луска сипалася на пісок.

    — Подай он ту бляшанку... води набери.

    Іванов пустив довгождану здобич в імпровізований акваріумі і радісно закричав:

    — Піймався-таки! Ну, тримайся, щуко!

    — Ти його щуці віддаси?

    — Віддам. Хай бере... Але не даром. Платити буде власними зубами. Де рюкзак? На щуку особливу закидачку ставимо. По-перше, не таку довгу, бо хижачка коло берега топчеться. По-друге, замість звичайного гачка — подвійний або навіть потрійний, інакше живець зіскочить. Ага, ось вона, щуча. Дивися, робимо так: заганяємо в пісок два кілки. До одного закидачку прив’язуємо, на другий намотуємо.

    — Навіщо?

    — Щука принаду не облизує. Вона рве одразу, на ходу. Другий кілок для амортизації. Як буфер на машині. Зрозуміла?

    — Не дуже.

    — Запихаємо в рот яльцеві подвійний гачок... Кидаємо його у воду... Котра година?

    — Пів на восьму.

    — Що? Пів на восьму? Ти не жартуєш?

    — А чому я повинна жартувати?

    — Я ж просив тебе о шостій сказати! Навіть годинника Дав тобі. А ти?!

    У морі в напрямку міста показався далекий білий трикутник. Він ріс на очах.

    — Трамвай уже йде, а ми ще тут. Останній трамвай. А нам же по трубах. Що ти наробила, Нюрко!

    — Як же я могла сказати, коли ти ще не спіймав щуки?

    Іванов здивовано вирячився на дівчинку.

    — Ти ж тільки того й хотіла, щоб я не спіймав!

    — Не хотіла.

    — А чого ти хотіла?

    — Скажу, як спіймаєш.

    — Довго чекати доведеться!

    Харламп’єва зітхнула.

    — Все одно чекати. Хіба ж ні?

    *

    Євсій Петрович одразу помітив, що вода почала спадати. Сигнал про те дали два яльці, витягнуті однією закидачкою. Були, правда, вони дуже маленькі, зате ж два! Євсій Петрович потер од задоволення руки. Й у цей час з другого краю острова долетів закличний гудок теплохода.

    Євсій Петрович скривився, але залишився на місці, ніби нічого не чув. Повільна хвиля, як і вранці, раз по раз набігала на на берег, але з кожним разом відкочувалася все далі й далі.

    Десь на гребені гучно вдарила велика рибина. Починалося класичне вечірнє клювання. Раптом з лозняка вибігла схвильована Галина Семенівна:

    — Євсію Петровичу! Теплохід відходить! Невже ви не чули гудка?

    — Чув.

    — Дивуюся вашому спокоєві.

    Євсій Петрович поправив капелюха.

    — Для рибалки, Галино Семенівно, ніч на березі — звичайна ніч.

    — Так ви що, не їдете?

    — Я залишаюся.

    Галина Семенівна з гірким жалем подивилася на Євсія Петровича й похнюпилась. Євсій Петрович засміявся.

    — Нарешті один. Зовсім один!

    На чому й коли він поїде з острова, — про це він не думав.

    На море й острів опускалося лагідне надвечір’я. Далеко-далеко, за рожевим присмерком, чулася пісня. За горою води на смужці пляжу спалахнуло рибальське вогнище.

    Щось невідоме шепнуло Євсієві Петровичу: «Пора!» Євсій Петрович миттю підскочив до середньої закидачки й потягнув. У глибині, на іншому кінці ліски, засмикало безжалісно й різко. Там була справжня рибина! Євсій Петрович гарячково затупцяв на місці, витягаючи ліску. Рибина то брала вбік, натягаючи жилку, то. тягла назад, то спливала на поверхню, допомагаючи рибалці. Останні зусилля — і на піску, вигинаючись, заскакав кілограмовий окунь.

    — Ой!

    Від людського оклику Євсій Петрович здригнувся. Він обернувся на голос. За кілька кроків від нього стояла Галина Семенівна. Євсій Петрович остовпів.

    — Тримайте, тримайте.

    Але було пізно. Окунь зірвався з гачка й, підскочивши ще раз, опинився в рідній стихії. Як усі сто процентів досвідчених рибалок, Євсій Петрович добре знав, що голими руками рибу в воді зловити неможливо, але окуня на мілкому місці було так добре видно, він був такий доступний! Мов чавунний стовп, плюхнувся в море Євсій Петрович, здійнявши гриву блискучих бризок. Рука його невпевнено пройшлася по броньованому окуневому панцирі й, отримавши болючий удар хребтовим плавником, сама собою вихопилася з води. Тим часом окунь могутньо змахнув хвостом і торпедою ринув у глибину.

    Важко передати почуття, що клекотали в душі Євсія Петровича. Тут були й зло на Галину Семенівну, що з’явилася так невчасно, й сором за те, що так по-хлоп’ячому кинувся у воду на очах у жінки, і, головне, прикрість від того, що сподівання його не справдилися й на острові він не один. Мимовільно стиснулися кулаки.

    — Ви чому тут? Теплохід же пішов?

    — Я... Я спізнилася.

    — Як спізнилася?

    — Біжу від вас, а теплохід уже метрів за п’ятдесят. Кричу, кричу... Ніхто не чує.

    — Залили очі, то й не чують. Ну й люди!

    Кулаки Євсія Петровича знялися в повітря й нарешті розчепилися. Раптом у нього в голові майнула підозра.

    — А по мене вас часом не Никанор Кирилович послав?

    — Никанор Кирилович? Ні. Я сама.

    — Мабуть, нікому й не сказали?

    — Не встигла.

    — О жінки! Все життя казав і кажу: нема створіння легковажнішого, метушливішого й нерозсудливішого, як жінка!

    Галина Семенівна жалісно посміхнулася.

    Тому й хилиться вона до врівноважених, спокійних, мужніх чоловіків.

    — Та ви хоч розумієте, що наробили?

    — А що таке?

    — Що? Ми зостались удвох на острові!

    — Добре, що вдвох. Одному вам було б зовсім сумно.

    — Мені?! Ні. Я сумую серед людей. Одному, щиро кажучи, веселіше.

    — А я вам заважатиму?

    — Так.

    — Ну й залишайтесь самі! Острів великий. А сірники в мене е. — Вона повернулась і рішуче попрямувала до лозняка. Він уявив собі, як на теплоході помітять, що немає не тільки його, а й Галини Семенівни, як почнуть ляпати язиками... А тут мало того, що позбавлений гарантованої самотності, так чекай щохвилини нападу, бо ж хіба витримає жінка сама в такий час, у такому місці? А проженеш знову, так від страху заплаче, заведе істерику, і в усьому цьому винний будеш тільки ти.

    Але минала хвилина за хвилиною, а Галина Семенівна не поверталась. Євсій Петрович почав хвилюватись.

    Чи не сталося чогось поганого?. Бувають же випадки, коли людина потрапляє в таке лихо, що й слова сказати не встигає.

    З другого краю острова потягло солодким лозовим димком.

    Євсій Петрович пригадав останні слова жінки: «А сірники в мене є». Ну що ж, вогнище — немала підтримка в такій ситуацій Але ж, із соромом подумав Євсій Петрович, у Галини Семенівни, крім вогнища, нічого немає! Немає ні светра, ні чобіт, немає ні крихти їжі. Одягнену по-пляжному, по-святковому, тільки вогнище й гріє її в цю ніч.

    Євсій Петрович і сам заходився розкладати вогнище, а совість увесь час нашіптувала йому: «Поклич! Поклич, бо як загубиш людину, все життя будеш каятися». До того ж і на острові Галина Семенівна залишилася, по суті, через нього. Він пішов у лозняк. Біла ніч мало чим відрізнялась од вечора, але від хвилювання Євсій Петрович не помічав ям і раз за разом спотикався.

    За кілька кроків до вогнища він зупинився. Галина Семенівна спокійно сиділа перед вогнищем на принесеній повінню колоді й, підібгавши під себе босі ноги, курила.

    — Не лякайтеся, це я.

    Галина Семенівна промовчала, але сигарету непомітно застромила в пісок.

    Євсій Петрович винувато потупцяв на місці.

    — Вам незатишно самій?

    — Чому? Я сім років сама.

    — Ні, я не про це... Ось тут, серед моря, вночі...

    — Ну що ви! Посидіти влітку біля вогню, хай навіть і вночі... це ж така насолода!

    — Ви не жартуєте?

    — Хіба цим жартують?

    Євсій Петрович нерішуче опустився на колоду.

    — Подумати тільки... А я вас уявляв зовсім іншою. Так ви любите природу?

    — Я ж корінна ленчанка, з Альокмінська. З батьком, з братами часто вибиралася на острови. Боже, які в нас були пригоди! А скільки риби наловлювали!

    — То ви й рибу ловите?

    — Років з десяти.

    — А чому ви ніколи про де не розповідали?

    — А ви ж зі мною й не розмовляли ніколи.

    Докір був справедливий, і Євсій Петрович зніяковів.

    — А я в це діло тільки тут втягнувся. У мене ж на Мінщині, правду кажучи, й струмка немає. Приїхав якось до сестри, сходив по рибу та так у Якутську й зостався.

    — Від Лени й справді не втечеш.

    Слова ці настільки збігалися з тим, про що годинами думав сам Євсій Петрович, що він миттю зірвався на ноги.

    — Галино Семенівно, ходімо до мого вогнища! Чого самі сидіти будете? Чай приготуємо, яльців напечемо... Є кілька, та й ще піймаю! Зі мною намет, можна спати по черзі... Перебудемо якось!

    Підвелася й Галина Семенівна.

    — Тоді це вогнище доведеться загасити.

    *

    — Ну як, страшно тобі?

    — Кешо, а чому зірок немає?

    — Біла ніч. Їх не видно.

    — У жнива такі зірки!

    — У жнива вночі холодно, мабуть.

    — Зате комарів немає.

    Біла ніч огорнула кущі сонним світлом. Чорні тіні обох коливалися на мокрому піску. Море незграбно поверталося в берегах, готуючись до сну. Далеке вогнище на острові, що ледве тліло кишеньковим ліхтариком, раптом спалахнуло.

    Іванов брязнув покришкою бідона, подмухав на ложку й сьорбнув.

    — Готові!

    — Бідні йоржики! Як вони поскручувались.

    — Йоржів готувати слід не чистячи й навіть живими кидати в казанок.

    — Живими?

    — Вони, як заснуть, усю слизоту із себе випускають. Тоді їх і мити гидко, й навар нікудишній. Покуштуй!

    — Ой, як смачно!

    — Що ж тут дивного. Це ж справжня рибальська юшка!

    Ложки жваво застукали по бідону.

    — Ти з хлібом, з хлібом!

    Непорушна тиша панувала над світом. У цій тиші було чути все: і стримані розмови на острові, і схлипування невідомої пташки в кущах, і сплеск весла. Десь біля пристані застряла моторна.

    — Ніколи не думала, що хлопчики можуть бути такі.

    — Які?

    — Такі добрі, турботливі.

    — Я теж не думав, що дівчатка бувають такі хоробрі. Нізащо не повірив би, що ти по трубах підеш!

    — А тебе дома чекають?

    — Мати, звичайно, чекала. Тепер спить. Вона звикла. А тебе?

    — Мої... мої, як ти розумієш, не звикли.

    — Нічого. Вода спадає. Завтра не доведеться по трубах. Першим трамваєм поїдемо.

    — Дай закурити!

    До вогнища на колінах, спритно перебираючи ними, підскочила незрозумілої статі істота. З розпатланого червоного волосся сипалися іскри. В широких котячих зіницях плавали відблиски вогню. Хрипким низьким голосом істота повторила:

    — Дай закурити!

    — Ми... не куримо.

    Іванов відчув, як по спині пробігли мурашки.

    — Га-а... Та тут, виявляється, дітки?

    — Ми не діти. Ми підлітки.

    — Що за проклята ніч! По всій Лені шастаю — і ніде цигарки немає.. Ну й ну! Їду додому.

    Істота потяглася, мов тигриця, й Іванов розгледів нарешті, що це жінка.

    — А ви що тут робите?

    — Рибу ловимо.

    — Так-так. Невинні дитячі забави. А батьки що скажуть?

    Харламп’єва опустила очі.

    — Можу взяти в місто. До порту. Одного. Ну? Хто зі мною?

    Діти мовчали.

    — Ну, швидше, курити хочеться. Ну, хлопчику! Ну, дівчинко! Мерщій у човен. Хто сміливіший? Давай, хлопчику!

    — Ще чого! Як би це я дівчинку саму на березі покинув?

    — Молодець, хлопчику! Молодець, лицар! Ну, дівчинко! Ну, сиротиночко! Двадцять хвилин — і ти дома.

    — Я... я...

    — Що «я»? Що «я»? Зайчиком скачи, зайчиком!

    — Не їдь, Нюргіяно!

    Голос Іванова зірвався.

    — Чому «не їдь»? Чому «не їдь»? Ага, наш лицар боїться зоставатися сам. Усі ви такі. Богатирі! Привикли за бабські спини ховатися. Скачи, дівчинко! Зайчиком!

    — Не слухай! Не слухай! Вона п’яна — перекине!

    — Та я й не слухаю.

    — Ах, так!

    Свинцевим градом сипонули брудні слова:

    — Здохнете з голоду тут! Вогнище ваше дощем заллє! Сніг серед літа піде! І не спіймаєте нічого.

    З-під колін відьми піднявся стовп піску. Нелюдський тягар хряпнув на дно човна. Несамовитий крик струсонув повітря — і все стихло.

    *

    — Мій батько з самими закидачками, як ви, на рибу ніколи не ходив. Він із собою завжди й сітку брав, і спінінг, і корчагу навіть.

    — А корчагу для чого?

    — На яльців. Чавунець хлібом напхає— і в водоймище, Вранці, дивишся, аж тісно від них у тому чавунці.

    — Виходить, яльця можна й на хліб ловити? А я думав, що він, крім черв’яка, нічого не визнає.

    — Осетра батько на семидірку брав... Чули таке?

    — Н-ні.

    — Назва, певна річ, місцева, а як по-науковому, я й сама не знаю. По-якутськи «бие», здається.

    — А! Так це ж в’юн.

    — А ви що, якутську вивчили?

    — Звідки?! Тільки назви риб. З довідника.

    — Семидірку відром ловлять.

    — Відром?!

    — Вона собі нірки на березі риє. Наче ластівка, тільки, звичайно, під водою. От батько тихенько йде, йде... Потім — раз! — відром під берег. Пісок у відро так і посиплеться! А разом із ним і семидірки.

    — А як же осетри?

    — Семидірок солять як слід і сушать. Найулюбленіші ласощі для осетра.

    Галина Семенівна замріяно підняла голову.

    — Цікаво... Дуже цікаво. Подивитися б хоч раз.

    — Що може бути простіше! Батько ж іще живий. Беріть відпустку та й їдьте.

    — Так одразу?

    — А чого ждати? Коли літо закінчиться?

    — Мені ще справи здати за півріччя.

    — Не пізно й після цього.

    — Та все ж...

    — А яка там риба! Линок, харіус, таймень...

    Лозові дрова горіли спокійно, без зайвого тріску. Біла ніч розмивала різкуваті риси Галини Семенівни, роблячи обличчя молодим і привабливим. «Що ж це я? — розгублено думав Євсій Петрович.— Уже й до батька добрався».

    — А краєвиди! Тут, під Якутськом, низовина. Лозняк та й лозняк. Одноманітність. А там береги круті, скелі. Над водою — ліси дрімучі... казка!

    «Треба, треба якось зупинити це...»

    — Вийдеш уранці — чистота, свіжість, запах хвої, запах риби.

    Євсій Петрович затулив руками обличчя.

    — Що з вами?

    — Пробачте. Стомився, мабуть.

    — І мені, по правді, спати хочеться.

    Євсій Петрович насторожено повів вухом.

    — Моторка! Невже в наш бік?

    Галина Семенівна пильно вдивлялася у далечінь.

    — Не видно.

    Євсій Петрович докинув у вогонь ломаччя.

    — Хай під’їде. Може, вдасться домовитися.

    — Про що?

    Євсій Петрович промовчав. Через хвилину в пісок урізався високий нефарбований ніс човна.

    — Га! І тут пара. Закурити не дасте?

    — Пробачте. На жаль...

    Євсій Петрович винувато розвів руками. Раптом він згадав:

    — Галино Семенівно, у вас же, напевне, є?

    — Є.

    Галина Семенівна якось сором’язливо дістала пачку. Власниця моторки миттю вихопила цигарку, встромила обличчя в огонь, і за мить її охопив чорний дим.

    — Ну й мужики пішли! Га? Не курить навіть. Мо й не п’є? А чого з бабою на острові сидиш?

    Все це Євсій Петрович вважав за краще пропустити мимо вух.

    — Послухайте, шановна! Чи не відвезли б ви нас у місто?

    — У місто? Якраз туди їду.

    — Шановна, так, може...

    — Тебе не візьму. Тільки її. Зрозумів?

    — Але чому?

    — Гидко мені з таким. Ой, гидко. А товаришку віддай. Її від тебе рятувати треба.

    Тиха радість підступила слізьми до горла Євсія Петровича. Невже сам, без ніякісіньких образ і пояснень? Не він же винний, а ось ця відьма... Як добре, що він не встиг нічого пообіцяти!

    Звичайно, порибалити під Альокмінськом — де цікаво, дуже цікаво, але навіщо поспішати? Сім раз одміряй...

    Тим часом червонокоса накинулась уже на Галину Семенівну.

    — Поїхали, подруго. Поїхали! Навіщо тобі цей качан? Ох, не люблю, коли біля ріки парами сидять!

    — Я... я не знаю...

    — Ну-ну!

    — Чесно, не знаю.

    — Не відмовляйтеся, Галино Семенівно.

    Голосом Євсій Петрович наче просив пробачення.

    — Хто його знає, скільки ще доведеться сидіти на острові. Якщо вам ладні зробити послугу...

    — А може, візьмете обох? Невже не можна?

    — Дорогесенька, не можна. Не можна. Не такий у мене транспорт. На двох розрахований. Ех, і каталась я колись із кимось! Ех...

    — Сідайте, Галино Семенівно. Та ось що...

    Євсій Петрович завагався.

    — Чи не могли б ви подзвонити Никанорові Кириловичу? Так, мовляв, і так. Добралась я додому попутнім транспортом, а Євсій Петрович залишився на острові. Га? Я вас дуже прошу.

    — Що ви, Євсію Петровичу? — Галина Семенівна строго стисла губи. — Вночі дзвонити Саму? Навіщо?

    — Щоб не подумали нічого.

    Галина Семенівна мовчки ступила в човен. Дикий регіт пугача розітнув повітря — і все стихло.

    І Євсій Петрович знову — вдруге за цю ніч — залишився сам, тепер уже по-справжньому.

    *

    — Порожня.

    Іванов потягнув за ліску ще раз і, зітхнувши, кинув її у воду.

    — А може, що-небудь і є?

    — На, дивися.

    Ліска, звиваючись, побігла на берег.

    — О! Живець мій, виявляється, втік!

    На великому кованому гачку не було ні здобичі, ні принади.

    — Ну ось, лови тепер нового яльця... А де його взяти вночі? Вночі ялець не гуляє...

    Іванов без найменшого інтересу нахилився до закидачки й раптом випростався.

    — Що таке?

    — А що?

    — Куди Лена тече?

    — Туди.

    — А чому ліску туди тягне?

    Іванов торкнув жилку руками. Та забриніла.

    — Та ще як тягне! Ніби її підводний човен волоче.

    Харламп’єва збіліла.

    — Невже щука?

    — Відійди!

    Іванов витер об штани спітнілі руки. Натягнута проти течії ліска гіпнотизувала його погляд і свідомість. Він не знав, як узятися за цю незвичайну ліску.

    — Раз... два!

    Перші витки жилки лягли без особливого опору. На сьомому чи восьмому закидачка різко здригнулася й пішла назад. Рух її був спокійний і плавний, але здолати його було неможливо.

    — Харламп’єва! Тримай! Тримай!

    Дівчинка підбігла до Іванова й штурхнула під лікоть.

    — Ой!

    Сталевим тросом ляснувши по кісточках пальців, ліска вирвалася з рук і з бджолиним дзижчанням вп’ялася у воду, здіймаючи блакитні бризки. Іванов послизнувся і впав на пісок.

    — Кешо! Кешо...

    Іванов підніс руку до очей. Кривавий рубець наливався синню.

    — Ах, так?

    Іванов озирнувся.

    — Ти ось що: візьми он ту палицю і, як витягну, бий щуку по голові, бо може ліску перекусити і втекти. У неї зуби знаєш які. .

    — Ти ж казав, щука на черв’яка не бере.

    — Ялець на черв’яка взяв, а щука — на яльця. Добре, що жилка міліметрова й прив’язана міцно. Іншу давно порвала б.

    Харламп’єва стиснула палицю і всім тілом подалася туди, де вирувало. Інстинкт предків — тайгових мисливців — прокинувся в ній.

    — Почали!

    Іванов пішов проти течії, вибираючи ліску. Плечі його напружились, щелепи заклякли. Метр за метром віддавала дорогоцінну жилку ще не здобута здобич. Аж ось вона закрутила, забила хвостом біля самого берега.

    — Дорогу, Нюрко, не заважай!

    Намотавши жилку на зап’ястя, Іванов швидко побіг від води. Він не бачив, як на берег висунулася чорна голова з роззявленою пащею, як піднявся в небо фонтан бризок. Протягнувши на пляжі метрів п’ять і озирнувшись, він побачив тільки, як якась величезна рибина важко підняла хвоста вгору й нарешті затихла.

    — Невже така щука буває? — наче крізь сон, почув він голос Харламп’євої.

    — Це... це таймень.

    Іванов сів на пісок і не знати навіщо роззувся.

    — Бачиш: мало того, що гачка проковтнув, другий йому під плавник уп’явся. Одну ліску він обов’язково порвав би. Таких тайменів узагалі тільки з рушниці вбивають.

    — А знаєш, Кешо, я була просто впевнена, що ти спіймаєш щось велике.

    — Справді?

    — Інакше я й не пішла б. Який інтерес дивитися, коли в людини нічого не виходить?

    Харламп’єва помовчала.

    — Мені так хотілося подивитись, як ти це робиш!..

    Пер. Л. Грицик.

    /Рідня. Оповідання молодих білоруських письменників. Київ. 1980. С. 225-245./

 

 

    Иван Ласков

                                                      ДЕНЬ И НОЧЬ НА БЕРЕГУ МОРЯ

                                                                            Рассказ

 

    В этом рассказе морем названа река Лена...

    — Кеш, а Кеш. Отчего это Лена морем стала? Вчерашний дождик палил?

    — Тундра ты, Харлампьева! И зачем тебя оттуда в Якутск привезли.

    — Сам ты, Иванов, тундра.

    — Твой вчерашний дождь за Сангаром уже, наверно.

    Иванов и Харлампьева, ученики пятого «В» 17-й школы, а точнее, шестого «В», потому что каникулы летние начались, стояли на носу речного трамвая. Белая краска на борту была свежей, и Харлампьева время от времени отковыривала комочки с заградительной сетки и растирала пальцами, с которых как будто еще не сошли чернильные пятна. Жаркое июньское утро, которое начинается в этих широтах в два часа, уже вошло в полную силу, и вода слепила.

    — А почему ты такой сердитый, Кеш?

    — Почему, почему... Рыбы не будет, понимаешь? Воды слишком. Летний паводок, черный! Надо же так: вчера была река, как река, а сегодня — море.

    Воды было много. Пирс речного вокзала затопило полностью, и пассажирские суда швартовались прямо к дамбе. Дома, без оглядки сбежавшие с высокого берега вниз, теперь стояли по окна в воде, и хозяева их грузили в лодки свой нехитрый скарб.

    — Знаешь, Харлампьева, давай-ка ты домой, пока не отплыли. Из-за паводка не поймаю ничего, а ты потом в классе наплетешь, что не умею.

    — Не думай и не мысли! Нарочно гонишь, чтоб никто не видел, какой ты рыбак. Я тебя выведу па чистую воду. Кто перед всем классом хвастался, что у меня па глазах метровую щуку поймает?

    — Ну, погоди, Харлампьева!

    — Кеша, ты что это? Кеш! Ты почему за борт спрятался?

    — Тихо! Отойди от меня или сама сядь. Ну!

    — Сажусь.

    — Видишь, «Полюс» отчалил и мимо прет?

    — Ну и что?

    — А то, что дядя Евсей на носу!

    На расстоянии в два десятка метров, подвывая для порядка, двигался точно такой же, только что окрашенный, ослепительно белый трамвай. Там повсюду толпились пестро одетые люди, слышались смех и песни. Не принимал участия в общих забавах только один человек. Он стоял примерно на том же месте, как на своем трамвае Иванов и Харлампьева, только с правого борта, как раз напротив их. Одет он был точь в точь Иванов: на плечах брезентовая куртка цвета хаки, на макушке потертая шляпа. Над рыжеватой щетиной усов поблескивали черные шпионские очки.

    — Это тот, с рюкзаком? Какой смешной!

    — Я тебе дам смешной!

    — А почему ты шепотом?

    — Дядя Евсей за пятьдесят метров ерша в воде слышит.

    — А зачем от него прячешься?

    — Как не прятаться, если из-за тебя соврать пришлось. Вчера говорит: порыбалим, Кеша? Контора па субботу теплоход берет, на остров плыву. А я... Что я мог, если с тобой договорился! Соврал: парты ремонтировать будем. Вот так.

    — Так у тебя и дядя рыбу ловит?

    — Всегда с ним на берегу ночуем. Дядя, знаешь, какой рыбак? Из-за рыбалки не женился даже.

    — Как это?

    — Женщины, говорят, двух сортов: одни мужей вообще на берег не пускают, другие вместе с ними идут да бабьей глупостью своей все дело портят. Нет, говорит, такой женщины, чтоб спокойно мужа на реку пустила и сама за ним не пошла. Слушай, Харлампьева, а может, рванешь домой? Пока трап не убрали, а?

 

    Каждый приходит к морю своей дорогой...

    Накануне Евсея Петровича вызвал Сам. Евсей Петрович снял нарукавники, аккуратно поместил их на законное место в ящике стола, подвинул бумаги на середину и придавил счетами. Мгновенье подумав, он сбросил все костяшки па правую сторону счетов, а потом уж обтянул пиджак, обмахнул усы и направился к начальству. Сам, плечистый сангвиник лет на пять моложе Евсея Петровича, сразу телефонную трубку бросил и руку пожал:

    — Садитесь, садитесь... Как поживаем, Евсей Петрович?

    — Как будто нормально.

    — Вот и хорошо. Выходит, завтра с нами?

    — Куда?

    Сам с упреком покачал головой.

    — Не интересуетесь вы, Евсей Петрович, жизнью коллектива. И как это так? А коллектив, между прочим, заботится о каждом споем члене. Нот и завтра местном организует отдых на острове. Утром на теплоходе — туда, вечером — обратно... Здорово?

    — Видите...— нервно поправил галстук' Евсей Петрович. — Я завтра порыбалить собирался.

    — Чудесно! Берите с собой ваши удочки. Обеспечите коллектив свежей рыбой. Поджарим на лоне природы... Чудесно!

    — Какая там рыба, когда вокруг горланит сорок человек!

    Сам вздохнул.

    — Не любите вы коллектив. Евсей Петрович. Все один да один. А одиночество может до любой беды довести. И никто вам не поможет.

    — До какой беды?

    — Например, спиться можно...

    — Чего нет, того нет. Спиртного не употребляю. Вода, знаете ли, этого не любит.

    — Ну хорошо: летом вы с удочками. А что вы делаете зимой? Зима ведь у нас такая долгая. Тяжело нашей зимой одному. Сколько вам лет, Евсей Петрович?

    — Тридцать восемь.

    — И вы до сих пор не женаты. Грустной!

    Евсей Петрович выпрямил спину:

    — И что это вам, Никанор Кириллович, так женить меня хочется. Неужели женатые лучше работают?

    — Вам лучше будет.

    — Галину Семеновну в мой кабинет подсадили даже... А она, знаете ли, курит.

    — Моя тоже курит. Но это не помешало нам завести четверо детей.

    — Воля ваша, — встал Евсей Петрович, — а только завтра на остров я не поеду!

    — Конечно, приказать вам я не могу, но запомните, Евсей Петрович: тяжело тому, кто не живет одной жизнью с коллективом!

    И Евсей Петрович запомнил.

 

    Море испытывает.

    Теперь молись, Харлампьева.

    — Почему?

    — Смотри, как бы не пришлось по трубам топать.

    Произнеся эти загадочные слова, Иванов вскинул на спину рюкзак. Трамвай, на котором они пересекли Лену, успел уже отойти от пристани и взять курс назад, на Якутск. Город едва угадывался сквозь бесконечную синеву воды и незрелую зелень островов игрушечными стрелами портальных кранов.

    Иванов решительно зашагал узкой тропинкой. Харлампьева вприскочку побежала за ним: засмотревшись на воду, она упустила начало его стремительного движения. Мерно взмахивая руками и выбрасывая далеко вперед подметки резиновых сапог, как заправский спортсмен — ходок на длинные дистанции, он держал спутницу на достаточном расстоянии, чтобы никто из встречных не мог догадаться, что они идут вместе. Только оставив далеко позади все пристанские постройки и войдя в густой тальник, Иванов оглянулся, остановился, снял шляпу и вытер ладонью вспотевший пшеничный чуб.

    — Ну вот. Что я говорил?

    Перед ними чернела канава, полная с краями. До противоположной стороны ее было не менее четырех сажен.

    — Как обычная вода в Лене, здесь сухо, даже лужицы нет. А сейчас не перейдешь.

    Канава оказалась длинной, и чем дальше шли по ее краю Иванов и Харлампьева, тем шире становилась. Наконец, она влилась в довольно большое озеро — низкий кочковатый лог, залитый паводком. Из канавы в «озеро» текла мощная грязная струя.

    — Видишь — из Лены вода, а не в Лену течет. Не кончается паводок.

    — А как же мы, Кеша?

    — Трубы видишь?

    — Какие трубы?

    Иванов презрительно передернул плечами и двинулся дальше. Ветви тальника, которые он отведал вперед телом и рюкзаком, больно стегали девочку по голым беззащитным рукам. Под ноги то и дело попадали то скользкие кочки, то корневища, то следы лошадиных копыт, предательски присыпанные прошлогодним сеном. Брызги грязи из-под сапог быстро испятнали джинсы васильково-веселого цвета; угольно черные косы растрепались, но поправлять их было некогда: Иванов шел вперед.

    — Вот они.

    С пригорка на пригорок через залитую долину, опираясь на легкие металлические козлы, шли четыре белые трубы. Две средние соприкасались, боковые слетка отделялись от них. Под ними, словно стлань, Чернея затор из хвороста и бревен, принесенных паводком.

    — Кеша, а может, по бревнышкам, а?

    — Ну, тундра. Ты думаешь, под ними воды нет? Нырнешь — не мяукнешь!   А с труб упадешь — - мама сказать не успеешь. Так что давай. Харлампьева, домой. Трамваи ходит каждый час, до пристани я тебя доведу...

    — Нет.

    — По трубам пойдешь?

    — Пойду.

    — Тогда....

    Иванов на мгновенье задумался, принимая какое-то решение.

    — Иди вперед, я за тобой.

    Он ловко вскочил на эстакаду и протянул руку Харлампьевой. Девочка неумело подтянулась и встала рядом. Иванов отступил, давая ей дорогу. Оставшись одна, девочка потеряла равновесие и пошатнулась.

    — Знаешь, Харлампьева...

    Но она уже не слушала. Закусив губу, она пошла по гладким, блестящим, толщиной в лошадиную ногу трубам. Хилый «мост» дребезжал под подошвами. Иванов осторожно двинулся за ней, стараясь не отставать: он почему-то верил, что в случае чего сможет кпомочь. От пригорка до пригорка было метров сто; впрочем, низину не всю еще наполнила вода, и где-то у противоположного края можно было спрыгнуть с труб, держась за них руками. Сам Иванов так и сделал, едва миновал опасное место. Харлампьева же шла и шла — вплоть до того, как трубы врезались в пригорок. Иванов, спотыкаясь о кочки, торопливо шел внизу, заглядывая девочке в побледневшее лицо.

    — Говорил же я тебе...

    Харлампьева, словно подбитая, опустилась на траву. Ее трясло.

    — Ч-что за трубы?

    — Мазут по ним качают в хранилище. Видишь цистерны на горе? Белые, сияют прямо!

    — А в Лене откуда мазут берется?

    — Ну, тунд...

    Иванов зажал рот.

    — Танкеры привозят.

    — А-а...

    — Ешь!

    — Что это?

    — Лук. Дикий. Здесь его навалом!

    Иванов пополз по траве, выискивая зеленовато-синие ростки. Лука, действительно, было много, но он уже начал черстветь. Над гнездами его, словно опознавательные знаки, мерцало несметное множество соцветий наподобие фиолетовых одуванчиков.

    — Сладко?

    — Ага... А далеко еще?

    — Нет. Теперь близко. Иванов смущенно отвел глаза.

    — Ты вот что... Куртку мою надонь! На реку в безрукавке потащилась. Комары заедят, пока до Лены дойдем! Там, на просторе, их меньше, а в тальнике... о!

    — Спасибо, Кеша!

    — Чего там. Вперед! Главное, на хорошее место выходим. Я боялся: упрешься, заставишь у пристани ловить. А какая там, в мазуте, рыба!

    И Иванов, как бульдозер, попер через густые кусты, ломая ветви. Харлампьева привычно потянулась за ним. К счастью, пути осталось всего на каких-нибудь пять минут. Теплый ветер ударил в глаза, солнце обласкало с головы до пяток, и вольная вода потекла под ногами. Море вновь было с ними.

    — Видишь остров напротив? Там мой дядя сейчас рыбачит.

    — А он нас не заметит? Прятаться не надо?

    — Что ты! До него километра два, не меньше.

 

    От моря ждешь радости.

    Выйдя к морю, Евсей Петрович не терял времени даром. Сойдя по трапу, он сразу исчез в зарослях. Через пять минут он вынырнул из них, но уже на другой стороне острова. Здесь, как с давних времен помнил Евсей Петрович, должно было найтись более-менее подходящее место. Действительно, кусочек пляжа был в наличии. Правда, он значительно уменьшился оттого, что вода подступила к самому урезу, но на три закидушки этой песчаной полоски хватало.

    Евсей Петрович на собственном опыте давно убедился, что подчас паводка рыба не клюет. Однако его грела мысль, что рыбачить он будет с острова. Сухопутному рыбаку, не имеющему лодки, всегда кажется: все его неудачи только оттого, что он ловит с берега. О, если б выбраться разик вон на тот остров, на стрежень!

    Евсей Петрович, пока его не засекли, начал готовить свое рабочее место. Прежде всего он вырезал перочинным ножом и вбил в песок три палки метрах в двадцати одну от другой. Это означало, что он застолбил участок, и теперь ни один другой рыбак не имеет права ставить здесь свои закидушки. Затем он извлек из рюкзака большой целлофановый пакет и вытряхнул из него на траву снасти. Поколдовав над ними, он выбрал наконец три и, прихватив банку с червями, двинулся к левой палке.

    А знаете ли вы, кстати, по-настоящему, что такое закидушка? Конечно, в тех краях, где рекой считается даже такая, через которую и не рекордсмен этого дела может спокойно плюнуть с берега на берег, рыбаку не стыд повозиться с простой удочкой. Когда от крючка до рыбака три метра, а рыба, которая пойдет на крючок, величиной с кукиш, полезно привязать к крючку еще поплавок, чтобы не упустить момент поклевки. На Лене рыба берега не любит, а поплавок несет течением со скоростью дирижабля. Вот почему мы, ленские рыбаки, отдаем предпочтение тому крючку, что летит в воду на сорок метров.

    Евсей Петрович в душе гордился тем, что благодаря своей изобретательности придал обычной ленской закидушке ряд усовершенствовании. Во-первых, он давно пришел к выводу, что совсем не обязательно брать для нее самую могучую, самую толстую леску. Во-вторых, экспериментальным путем он определил: будет грузило держаться за дно или не будет — это больше зависит не от веса его, а от формы, и с тех пор стал изготовлять грузила плоские, широкие и фигурные, отливая их не в ложке, как сто процентов ленских рыбаков, а в алюминиевой сковородке из набора детской посуды. Грузила Евсея Петровича напоминали крабов и впивались в дно не шутя, так что частенько он не мог даже получить их назад. Потом их вытаскивали вместо с обрывками лески своими закидушками другие рыбаки. В результате по ленским берегам пошла погудка о таинственном чужеземце, который питается рыбой, скрываясь от недреманного ока правосудия. Интересно, что сказал бы добытчик чужих закидушек, если бы Евсей Петрович осуществил свой давний замысел и покрыл грузила красной нитроэмалью, которая употребляется для окраски шикарных лимузинов? По мысли Евсея Петровича, огнистый красный цвет должен приманивать жителей глубин... к его червям. Выглядит это так: рыба замечает издалека красное грузило и подплывает поинтересоваться, что это такое. Тут она обнаруживает червей и... Дальше все зависит от рыбака.

    Словом, много чего хитроумного было найдено Евсеем Петровичем для того, чтобы обманывать простодушных детей Лены. Но самым значительным своим достижением он считал бусинку.

    Не нужно быть рыбаком, чтобы понять: мало привязать к жилке грузило и крючки, а на крючки насадить червей. Все это нужно еще послать к рыбе! Но как? Можно, например, следующим образом: «Взяв леску большим и указательным пальцем сантиметров на пятнадцать-двадцать ниже места соединения с леской последнего поводка... раскрутить над головой и бросить («Советский спорт», 24. 1. 1975). Просто и легко! Так обычно и делается. Только дело в том, что просто и легко эту операцию можно выполнить раз, десять, от силы двадцать раз, ибо дальше леска до крови срезает пальцы: и большой, и указательный. И как ни обматывай их или даже перчатку надевай — ничто не поможет, если закидушку за день швыряешь не два раза, а двести.

    Озарило же Евсея Петровича самым неожиданным образом (не так ли Ньютон открыл свой знаменитый закон?). Это произошло в первый же день, когда коварный Сам подсадил в кабинет Евсея Петровича Галину Семеновну. Для знакомства Галина Семеновна решила приодеться повеселей и повесила па шею свекольно-красные крупные бусы. Эти невинные шарики так поразили Евсея Петровича, что он вплоть до обеда впивался глазами в грудь сослуживицы, что, конечно, смутило ее и одновременно радостно взволновало. Это тянулось до тех пор, пока Евсей Петрович наконец не раскрыл рот:

    — Скажите, Галина Семеновна, как они у вас держатся?

    — Кто?

    — Бусы.

    — Как? Обычно, на нитке.

    Так у них что же, и отверстия имеются?

    — Естественно.

    И хотя Галину Семеновну очень царапнуло, что Евсея Петровича заинтересовали лишь бусы, она сняла ожерелье и подала ему. Евсей Петрович внимательно осмотрел, ощупал, обнюхал бусы и вернул хозяйке. Больше ни на Галину Семеновну, ни на ожерелье ее он не смотрел.

    На другой день одна из сотрудниц принесла невероятную весть, будто бы видела Евсея Петровича после работы в ювелирном отделе «Подарков» покупающим бусы. Женщины ждали чуда. Но чуда не случилось, Евсей Петрович купил ожерелье совсем не для того, чтобы кому-то дарить.

    В следующую субботу Евсей Петрович вышел к Лене с новыми закидушками. Внешне они как будто ничем не отличались от старых, но в их конструкцию было внесено принципиальное новшество, ибо на то место лески, на которое Евсей Петрович брался «большим и указательным», теперь была нанизана бусинка. Евсеи Петрович взялся за бусинку, раскрутил закидушку, свистнул ею и... впервые испытал удовольствие от самого процесса забрасывания. Весь день, как одержимый, забрасывал и забрасывал свой снаряд Евсеи Петрович, хотя рыбы не было и быть не могло, так как суббота та была второй в октябре и забетонированный морозом песок гремел под ногами, как платформа электрички.

    ...Зимой Евсей Петрович, на первый взгляд, как еж, укладывался в спячку, но технически-рыболовная мысль его не спала. Время от времени он выкладывал на стол закидушки, крючки, набор разнообразных лесок, устраивал своему богатству ревизию и мечтал о лете. О том счастливом мгновенье, когда он со своей совершенной закидушкой встанет на берегу, и море ляжет к его ногам...

    И вот оно действительно лежало пред ним, тихо шепча свое, непонятное.

 

    Море шутит...

    — Вот же гад. Опять ерш!

    — А почему ты сердишься? Рыба, как рыба. Только крошечная.

    — Попробуй ее в руки взять.

    — Па-ахай! [* Пахай (якутск.) — междометие, выражающее отвращение.] Какой колючий. Да и скользкий еще... Мыло!

    — В тундре твоей — такой и не снился, наверно?

    — Почему?

    — Говоришь: «Рыба, как рыба». А какая это рыба? На ерша щука не берет. Мне елец нужен! Елец, понимаешь? Тогда и щука будет.

    День давно уже сиял в полную мощь. Море дробило свет, как огромное неровное зеркало. От него кололо глаза даже в тени обрыва. Мимо по морю с точностью маятника в Якутск и из Якутска сновал трамвай.

    — А просто так, без ельца, щука не словится?

    — Нет. Щука па червяка не клюнет. Только на живца!

    Волна мерно взбегала на песок, оставляя на нем щепки, сучки, бумажки — все то, что смыла с берегов ленская вода в неудержимом движении наводка. Иванов время от времени сгребал этот мусор и отбрасывал в сторону: рабочее место рыбака должно быть чистым.

    — Прибывает вода!

    В голосе Иванова слышалось отчаяние.

    — Кеша, мне скучно.

    — Купайся.

    — Купалась.

    — Ну, загорай тогда.

    — Загорала.

    — Рыбу лови.

    — А я червяков боюсь.

    — Что же я, в шашки должен с тобой играть? Так я их не взял.

    — Ке-еш, а как ты думаешь: вода не может выбросить на берег что-нибудь интересное?

    — Бутылка пустая один раз ко мне привязалась. Прибивает да прибивает ее. Я в воду ее, а она поплавает-поплавает, да назад. И не заткнута, а не тонет. Тьфу, зараза! Надоедала, пока на берег не выбросил.

    Иванов скривился даже от этого воспоминания.

    — Иди, интересуйся!

    Харлампьева обиженно побрела по берегу. Волна ленивой кошкой потягивалась у ног, хватая за щиколотки мягкими лапами без когтей. Харлампьева продралась сквозь куст тальника, утопленный ветвями в воду, потом сквозь еще один... За третьим ее ждала непонятная вещь. Это была крестовина из грубых коротких досок. К середине ее была прибита стойка, на конце которой розовел выцветший флажок. Харламльева сначала хотела позвать Иванова, чтобы выяснить, что это такое, но, вообразив его недовольную мину. придумала другое: столкнула увесистую крестовину в воду и буксиром повела к Иванову.

    — Осторожней! Закидушки порвешь.

    — Что это, Кеша?

    Иванов задумался.

    — Наверно, с плота сорвало. Ставят такие, чтоб издали видеть, где плот кончается.

    — Давай наверх ее, а?

    — Зачем?

    — Как ты считаешь, с трамвая флажок разглядишь?

    — Да зачем, собственно говоря?

    — Как поедем домой, хочу посмотреть, где мы были.

    — Тащи сама. Я занят.

    Иванов решил освежить на крючках насадку. Он пошел в тенек за червями и увидел страшную для рыбака картину: тенька, который берег его приманку, давно не существовало. Спасаясь от зноя. черви поползли по стенкам банки, а многие, говоря по-рыбацки, уже не могли быть приманкой. Иванов хлопнул себя по ушам и едва не завопил. Он мгновенно зарылся, как крот, во влажный песок, сейчас делая то, что должен был сделать с самого начала. Наконец, пальцы его окунулись в воду. Иванов плюхнул свою банку в яму. Его била дрожь.

    А Харлампьева тем временем осуществляла свой замысел. Тащить забухшие водой доски по песку было куда тяжелей, чем по морю, но она не сдавалась. Шаг за шагом преодолевала она довольно крутой склон, увязая в песке до лодыжек. Наконец, запыхавшись, она перевернула крестовину через тальниковые корни на редкую шершавую траву. Теплый ветер качнул полинявшую ткань, и флажок затрепетал над обрывом.

    — Отметила место моего позора? Далеко будет видно!

    Иванов скрестил на груди руки.

    — И что ты за человек, Харлампьева? Без ведома родителей на реку удираешь, по трубам ходишь, штуковину этакую без подъемного крана па пятый этаж заволокла... На подвиг готова, лишь бы меня опозорить!

    — Ке-еш... А мы сегодня обедать будем?

    — Будем.

    Иванов повернулся лицом к морю:

    — А дядя с острова, наверно, таких окуней таскает...

 

    Шутит море!

    Первая попытка принесла неожиданный и довольно неприятный результат: при замахе грузило оторвалось и с мрачным воем пошло в сторону моря, оставив леску с крючками в руках незадачливого рыбака.

     Оглянувшись вокруг, не было ли у этого происшествия свидетелей. Евсей Петрович послал в море две остальные закидушки, пожурил себя за то, что так небрежно привязал грузило, достал запасное и сел па пригорок, чтобы исправить снасть. Тут выяснилось, что Евсей Петрович ни при чем, потому что не грузило отвязалось, а неподалеку от него из-за скрытого фабричного дефекта лопнула леска. Самолюбие Евсея Петровича было, таким образом, успокоено, зато закидушку пришлось переделывать целиком: отсечь весь хвост с крючками и мастерить заново.

    Восстановив и приведя в действие снасть, Евсей Петрович решил проверить две другие, ибо времени на то, чтобы изголодавшиеся за зиму окуни навалились на приманку, прошло достаточно. Евсей Петрович подошел к средней закидушке, привычно взялся за леску, потянул на себя и сразу почувствовал приятную тяжесть. Правда, обычного дерганья не было, но Евсей Петрович хорошо знал, что рыба клюет по-разному: одна бешено рвет жилку, готовая оставить на крючке собственную челюсть, другая, наоборот, идет к рыбаку быстрее лески, чтобы было не так больно. Есть, наконец, и такая рыба, которая вообще ничего не предпринимает и тащится по дну, сопротивляясь только своим весом.

    Неизвестный груз медленно двигался к Евсею Петровичу, и наш рыбак с интересом ждал, что послал ему бог удачи. Каким же горьким было разочарование, когда он увидел, что, фигурально говоря, поймал сам себя! Из-за небрежности при забросе спасти скрестились в глубине, сцепились крючками, и Евсею Петровичу пришлось вытаскивать обе закидушки сразу. А два грузила, которые ползут по песку, далеко не сумма двух грузил! Тут может померещиться полая акула.

    Выругавшись в кулак, Евсей Петрович распутал закидушки и вернул их в море. Некоторое время он сосредоточенно утюжил размашистым солдатским шагом свой плацдарм, а потом резко наклонился к злосчастной левой закидушке, которую сегодня уже ремонтировал. Увы! Случилось то, без чего обходится редкое дежурство на берегу: зацеп. Зацеп, судя по всему, получился капитальным, всеми тремя крючками: как ни силился Евсей Петрович, закидушка не подавалась ни на йоту. Тогда Евсей Петрович перебросил леску через плечо наподобие бурлака и запыхтел от воды.

    Беда, как известно, одна никогда не ходит. Только Евсей Петрович со своей неподъемной ношей сделал шаг, как из кустов выкатилась целая бригада его сослуживцев:

    — Ты что это тянешь, Евсей Петрович?

    — Кита, не иначе!

    — Может, помочь?

    — Поможем, поможем!

    И как ни отбивался Евсей Петрович, несколько дюжих рук вцепились в леску, дернули... Жилка с гитарным звоном натянулась, пшкнула, и Евсей Петрович вместе с помощниками грянулся оземь. Хохота было столько, что эхо его случайную моторку едва не перевернуло. Не смеялся один Евсей Петрович, потому что опять потерял грузило — теперь уже с крючками.

    Так к Евсею Петровичу пришла обида. Обида на море, на грузила, на то неведомое, что окопалось в глубине и мешало отдаться сладости рыбалки. Обида на товарищей по службе, на Сама, который затащил его сюда, на Галину Семеновну, которая так весело смеялась вместе со всеми... И как потом ни звали Евсея Петровича, он даже шашлыками из жеребятины не соблазнился, а пообедал сухой корочкой, предусмотрительно положенной в рюкзак. Он пружинисто ходил от закидушки к закидушке, жадно щупал леску и бормотал:

    — Эх, кабы на берег, на старое место, где с Кешкой рыбалим!

 

    Море берет в плен и тела, и души.

    — Елец! Харлампьева, елец!

    — Где елец?

    В руке Иванова изгибалась серебристо-белая рыбка. Перламутровая чешуя сыпалась на песок.

    — Подай вон ту банку... Воды зачерпни! Иванов пустил долгожданную добычу в импровизированный аквариум и радостно выпрямился.

    — Попался-таки! Ну, щука, держись!

    — Ты его щуке отдашь?

    — Отдам. Пусть берет... Только не даром. Платить будет собственными зубами. Где рюкзак? На щуку особую закидушку ставим. Во-первых, не такую длинную, потому что хищники у берега топчутся. Во-вторых, вместо обычного крючка — двойник, а то и тройник, иначе живец сойдет. Ага, вот она. щучья. Смотри, делаем так: загоняем в песок две палки. К одной закидушку привязываем, на другую наматываем.

    — Зачем?

    — Щука приманку не облизывает. Она рвет сразу, на скорости. Вторая палка — для амортизации. Как буфер на машине... Понятно?

    — Не очень.

    — Заталкиваем в рот ельцу двойник...

    — А ему не больно?

    — А мне какое дело? Неужели не жалко?

    — Он моего червя съел? Съел. Пусть теперь на меня работает. Бросаем в воду. Сколько времени?

    На руке Харлампьевой блеснули часы.

    — Полвосьмого.

    — Что? Полвосьмого? Ты не обманываешь?

    — Почему я должна обманывать?

    — Я ведь просил тебя в шесть сказать! Даже часы дал тебе. А ты?!

    В море со стороны города показался далекий меловой треугольник. Он рос на глазах.

    — Трамвай уже идет, а мы еще здесь. Последний трамвай! А нам ведь еще по трубам. Что ты наделала. Нюрка!

    — Как же я могла сказать, если ты еще не поймал щуку!

    Иванов с удивлением уставился на девочку.

    — Ты ведь только того и хотела, чтоб я не поймал!

    — Не хотела.

    — А чего ты хотела?

    — Скажу, когда поймаешь.

    — Долго ждать придется! Харлампьева вздохнула.

 

    В каждом море за приливом обязательно следует отлив.

    Евсей Петрович сразу заметил, что наводок пошел па убыль. Сигнал об этом дали два ельца, вытащенные на одной закидушке. Были, правда, они очень уж мелкими, зато два! Евсей Петрович потер от удовольствия руки. И тут с другого края острова долетел призывный гудок теплохода.

    Евсей Петрович скривился, но остался на месте, словно ничего не слышал. Медленная волна по-прежнему мерно набегала на берег, но каждый раз скатывалась все дальше.

    Где-то на стрежне гулко ударила рыба. Начинался классический вечерний клев. Вдруг из тальника выбежала взволнованная Галина Семеновна:

    — Евсей Петрович! Теплоход отплывает. Неужели гудка не слышали?

    — Слышал.

    — Удивляюсь вашему спокойствию! Евсей Петрович поправил шляпу.

    — Для рыбака. Галина Семеновна, ночь на берегу — обычная вещь.

    — Так вы что, не едете?

    — Я остаюсь.

    Галина Семеновна с горьким сожалением посмотрела на Евсея Петровича и исчезла. Евсей Петрович засмеялся.

    — Наконец-то один. Совсем одни!

     На чем и когда он сможет покинуть остров — об этом рыбак не думал.

    На море и остров наплывал ласковый вечер. Далеко, далеко, за розовыми сумерками, слышалась песня. Черной тушью по легким акварельным мазкам на нее накладывался басовитый буксирный гуд. За горой воды на настильной полоске пляжа вспыхнул рыбацкий костер.

    Некто невидимый шепнул Евсею Петровичу: «Пора!» Евсей Петрович подскочил к средней закидушке и дернул. В глубине, на другом конце лески, рвануло резко и безжалостно. Там была настоящая рыба! Евсей Петрович лихорадочно затоптался на месте, выбирая леску. Рыба то брала в сторону, натягивая жилку, то тянула назад, то всплывала на поверхность, помогая рыбаку. Последнее усилие — и на песке, изгибаясь в колесо, заскакал килограммовый окунь.

    — Ах!

    От человечьего возгласа Евсей Петрович содрогнулся. В нескольких шагах от него стояла Галина Семеновна. Евсей Петрович остолбенел.

    — Держите, держите!

    Но было поздно. Окунь сорвался с крючка и, подскочив еще раз, очутился в родной стихии. Как все сто процентов умудренных рыбаков, Евсей Петрович хорошо знал, что голыми руками рыбу в воде поймать невозможно, но окунь на мелком месте был так отчетливо виден, был так достижим! Как чугунный столб, плюхнулся в море Евсей Петрович, вздыбив гриву сверкающих брызг. Рука его неуверенно скользнула по броневому панцирю окуня и, получив болезненный удар спинным плавником, сама собой выхватилась из воды. Тем временем окунь мощно взмахнул хвостом и торпедой ринулся вглубь.

    Трудно передать чувства, клокотавшие в душе Евсея Петровича. Здесь была и злость на Галину Семеновну, что появилась в такую неподходящую минуту, и стыд за то, что так по-мальчишьи нырнул за рыбой на глазах у женщины, и обида за эту не пойманную рыбу, и, главное, досада от того, что надежда его не осуществилась и па острове он не один. Непроизвольно сжались кулаки.

    — Вы почему здесь? Теплоход же пошел?

    — Я... Я опоздала.

    — Как опоздала?

    — Бегу от вас, а теплоход уже метрах в пятидесяти. Кричу, кричу... Никто не слышит.

    — Глаза залили, вот и не слышат. Ну, люди!

    Кулаки Евсея Петровича вознеслись в небо и наконец разжались. Вдруг в его голове мелькнуло подозрение.

    — А за мной вас, к слову, не Никанор Кириллович послал?

    — Никанор Кириллович? Нет. Я сама.

    — Верно, и не сказали никому?

    — Не успела.

    — О женщины! Всю жизнь говорил и говорю: нет создания более легкомысленного, более суетливого, более нерассудительного, чем женщина!

    Галина Семеновна жалобно улыбнулась.

    — Потому и тянется она к уравновешенным, спокойным, мужественным мужчинам.

    — Да понимаете ли вы, что натворили?

    — А что такое?

    — Что? Что! Мы остались вдвоем на необитаемом острове!

    — Хорошо, что вдвоем. Одному совсем было бы скучно.

    — Мне?! Нет. Одному, откровенно говоря, веселее.

    — Так я вам мешать буду?

    — Да.

    — Ну и оставайтесь одни! Остров большой. А спички у меня есть.

    Она повернулась и решительно зашатала в тальник. Евсей Петрович нервно содрал шляпу и вытер высокий лоб. Он представил себе, как на теплоходе обнаружат, что нет не только его, но и Галины Семеновны, как начнут чесать языки... А тут мало того, что лишен гарантированного одиночества, так еще в каждый момент жди нападения: разве ж выдержит женщина одна в такой час, в таком месте? А прогонишь опять — от страха захнычет, в истерику бросится, и во всем этом виноват будешь только ты.

    Но минута шла за минутой, а Галина Семеновна не возвращалась. Евсей Петрович начал понемногу беспокоиться.

    Не случилось ли что-либо худое? Бывают же случаи, когда человек попадает в такую беду, что и слова сказать не успеет.

    С другой стороны острова потянуло тальниковым сладким дымком.

    Евсею Петровичу вспомнились последние слова женщины: «А спички у меня есть». Ну что ж, костер — нешуточная поддержка в таком положении. Но ведь, со стыдом подумал Евсей Петрович, у Галины Семеновны, кроме костра, ничего нет! Нет ни свитера, ни сапог, нет ни крошки хлеба. Одетую по-пляжному, празднично, только костер и греет ее в эту ночь.

    Евсей Петрович сам стал разводить костер, а совесть все шептала ему: «Позови! Позови, ибо если погубишь человека, всю жизнь себе не простишь». К тому же, и на острове Галина Семеновна осталась, по сути, из-за него. Он пошел в тальник. Белая ночь мало чем отличалась от вечера, но от волнения Евсей Петрович не замечал ям и то и дело спотыкался.

    В нескольких шагах от костра он остановился. Галина Семеновна спокойно сидела перед огнем на принесенном паводком бревне и, поджав босые ноги, курила. Топкий дым сигареты вплетался в дыханье огня.

    — Не пугайтесь, это я.

    Галина Семеновна промолчала, но сигарету неприметно сунула в песок.

    Евсей Петрович виновато потоптался па месте.

    — Вам неуютно одной?

    — Почему же? Я семь лет одна.

    — Нет, я не в этом смысле... Вот здесь. посреди моря, без ничего, ночью...

    — Ну что вы! Посидеть летом у огня, пусть себе и ночью... Это такое наслаждение!

    — Вы не шутите?

    — Разве этим шутят?

    Евсей Петрович нерешительно опустился на бревно.

    — Подумать только... А я вас представлял совсем иначе. Так вы любите природу?

    — Я же коренная ленчанка, из Олекминска. С отцом, с братьями часто на острова выбирались. Боже, какие были у нас приключения! А сколько рыбы ловилось!

    — Так вы и рыбу ловите?

    — Лет с десяти.

    — А почему вы никогда об этом не рассказывали?

    — Вы же со мной и не разговаривали никогда.

    Упрек был резонный, и Евсей Петрович поперхнулся.

    — А я так в это дело только здесь втянулся. У меня ведь на родине, смешно сказать, и ручья нет.

    Приехал как-то к сестре, сходил на рыбалку, да так в Якутске и остался.

    — От Лены, и верно, не убежишь.

    И слова эти настолько отвечали тому, о чем временами думал сам Евсей Петрович, что он резво вскочил на ноги:

    — Галина Семеновна, пойдемте к моему костру! Что одна сидеть будете? Чай вскипятим, ельцов напечем... Есть несколько, да и еще поймаем! Палатка есть, можно спать по очереди... Перегорюем как-то!

    Встала и Галина Семеновна.

    — Тогда этот костер придется погасить.

 

    Море роднит.

    — Ну как, страшно тебе?

    — Кеш, а почему звезд нет?

    — Белая ночь. Не видно их.

    — А когда ночь черная, видно?

    — В августе такие звезды!

    — В августа ночами холодно, наверно.

    — Зато комаров ни грамма.

    Белая ночь обняла кусты призрачным сонным светом. Черные тени двоих трепетали на мокром песке. Море неуклюже ворочалось в берегах, отходя ко сну. Далекий костер на острове, едва тлевший карманным фонариком, вдруг засиял.

    Иванов стукнул крышкой бидона, дунул на ложку и отхлебнул.

    — Готово!

    — Бедные ершата. Как они скрючились.

    — Ершей варить надо не чистя и даже живыми бросать в котел.

    — Живыми?!

    — Они, когда заснут, всю слизь из себя выпускают. Тогда их и мыть противно, и навар жидкий. Хлебай!

    — Ух, как вкусно!

    — Еще бы. Это же настоящая рыбацкая уха! Ложки весело застучали по бидону.

    — Ты с хлебом, с хлебом!

    Чистая тишь царила над миром. В этой тиши было слышно все: и сдержанная речь на невидимом острове, и всхлип неведомой птицы в кустах, и плеск весла. Где-то у пристани мотоциклетно застреляла моторка.

    — Никогда не думала, что мальчики могут быть такими.

    — Какими?

    — Такими добрыми, заботливыми.

    — Я тоже не думал, что девчонки такими храбрыми бывают. Ни за что бы не поверил, что ты по трубам пойдешь!

    — А тебя дома ждут?

    — Мать ждала, конечно. Теперь спит. Она привыкла. А тебя?

    — Мои... мои, конечно, не привыкли.

    — Ничего. Вода сходит. Завтра не нужно по трубам. Первым трамваем поедем.

    — Дай закурить!

    К костру на коленях, ловко перебирая ими. подскочило непонятного пола существо. Со всклокоченных красных волос сыпались искры. В широких кошачьих зрачках плавали отблески огня. Хриплым низким голосом существо повторило:

    — Дай закурить!

    — Мы... не курим.

    По спине Иванова побежали мурашки.

    — Ха-а... Да здесь, оказывается, детки?

    — Мы не дети. Мы подростки.

    — Что за проклятая ночь! По всей Лене ношусь и нигде папироски нет. Ну и ну! Еду домой.

    Существо потянулось, как тигрица, и Иванов рассмотрел, наконец, что это женщина.

    — А что вы тут делаете?

    — Рыбу ловим.

    — Так-так. Невинные детские забавы. А родители что скажут?

    Харлампьева опустила глаза.

    — Могу взять в город. Одного. Ну! Кто со мной? Дети молчали.

    — Ну! Скорей, курить охота. Ну, мальчик! Ну, девочка! Живо в лодку. Кто смелее? Давай, мальчик!

    — Еще чего. Чтобы я да девчонку одну на берегу бросил.

    — Молодчик, мальчик! Молодчик, рыцарь! Ну, девочка! Ну, сиротка! Двадцать минут — и ты дома.

    — Я... я...

    — Что «я»? Что «я»? Зайчиком скачи, зайчиком!

    — Не езжай, Нюргуяна! Голос Иванова сорвался.

    — Почему «не езжай»? Почему «не езжай»? А, наш рыцарь боится остаться одни. Все вы такие. Богатыри! Привыкли за бабьи спины прятаться. Скачи, девочка, скачи! Зайчиком!

    — Не слушай ее! Не слушай! Пьяная — перевернет!

    — Да я и не слушаю.

    — Ах, так!

    Свинцовой дробью посыпались черные слова:

    — Сдохнете от голода здесь! Костер ваш дождем зальет! Снег среди лета пойдет! И не поймаете ничего!

    Из-под колен ведьмы взвился столб песка. Нечеловеческая тяжесть грохнулась на дно лодки. Яростный крик потряс пространство — и все стихло.

 

    Море разводит.

     — Мой отец с одними закидушками, как вы, на рыбалку никогда не ходит. Он с собой всегда и сетку берет, и спиннинг, и корчагу даже.

    — А корчагу зачем?

    — На ельцов.

    — На ельцов? Скажите, пожалуйста.

    — Корчагу хлебом накормит — и в омут. Утром, смотришь, прямо тесно от них в корчаге той.

    — Выходит, ельца можно и на хлеб ловить? А я думал, что он, кроме червя, ничего не признает.

    — Осетра отец на семидырку ловил... Такое слыхали?

    — Н-нет.

    — Название, конечно, местное, а как по-ученому — я и сама не знаю. По-якутски «быэ» как будто.

    — А! Так это вьюн.

    — А вы что, по-якутски научились?

    — Откуда! Только названия рыб. Из справочника.

    — Семидырку ведром ловят.

    — Ведром?!

    — Она себе норки в береге роет. Как ласточка, только, понятное дело, под водой. Вот отец потихоньку идет, идет... Потом раз! — ведром под берег. Песок в ведро так и посыплется. А вместе с ним семидырки.

    — А как же осетра?

    — Семидырок солят как следует и сушат. Нет большего лакомства для осетра!

    Галина Семеновна мечтательно запрокинула голову.

    — Интересно... Чрезвычайно интересно. Посмотреть бы разок.

    — Что проще! Отец-то здоров еще. Рыбачит. Берите отпуск да поезжайте.

    — Так сразу?

    — А чего ждать? Пока лето кончится?

    — У меня еще отчет за полугодие.

    — Не поздно и после отчета.

    — И все ж...

    — А какая рыба там! Ленок, хариус, таймень...

    Тальниковые дрова горели спокойно, без лишнего треска. Белая ночь размывала резковатые черты Галины Семеновны, делая лицо молодым и зовущим. «Что ж это я? — растерянно думал Евсей Петрович. — Уже и к отцу собрался! -

    — А какие пейзажи! Здесь, под Якутском, низко. Тальник да тальник. Однообразно. А там берега крутые, скалы! Над водой леса дремучие... сказка!

    «Нужно, нужно как-то прекратить это...»

    — Выйдешь утром — чистота, свежесть, запах хвои, запах рыбы.

    Евсей Петрович закрыл лицо руками.

    — Что с вами?

    — Извините. Устал, видно.

    — И мне, честно говоря, спать хочется.

    Евсей Петрович настороженно новел ухом.

    — Моторка? Неужели в нашу сторону?

    Галина Семеновна старательно всмотрелась в даль.

    — Не видно.

    Евсей Петрович подбросил в костер хвороста.

    — Пусть подъедет! Может, договориться удастся.

    — О чем?

    Евсей Петрович промолчал. Через минуту в песок врезался высокий некрашеный нос лодки.

    — Ба! И здесь пара. Закурить не дадите?

    — Извините! К сожалению...

    Евсей Петрович виновато прижал руку к груди.

    Вдруг его озарило:

    — Галина Семеновна, у вас же, наверно, есть?

    Галина Семеновна как-то стыдливо достала пачку. Хозяйка моторки жадно выхватила сигарету, сунулась лицом в огонь и за мгновение окуталась черным дымом.

    — Ну мужики пошли! А? Не курит даже. Может, и не пьешь? А зачем с бабой на острове сидишь?

    Все это Евсей Петрович посчитал за лучшее пропустить мимо ушей.

    — Послушайте, уважаемая! Не отвезли б вы нас в город?

    — В город? Как раз еду туда.

    — Уважаемая, так может...

    — Тебя не возьму. Только ее. Понял?

    — Но почему...

    — Гадко мне с такими. Ох, гадко! А товарку отдай. Ее от тебя спасать надо.

    Тихая радость подступила слезами к горлу Евсея Петровича. Неужели один — без никаких обид и объяснений? Не он же виноват, а вот эта ведьма... Как хорошо, что не успел ничего наобещать! Конечно, порыбалить под Олекминском — это интересно, чрезвычайно интересно, но зачем спешить? Семь раз отмерь...

    Между тем красноволосая насела на Галину Семеновну.

    — Едем, товарка! Едем! Для чего тебе кочан этот? Ух, не люблю, когда по берегам парами сидят!

    — Я... я не знаю...

    — Ну! Ну!

     — Честно, не знаю.

    — Не упирайтесь, Галина Семеновна, — Евсей Петрович словно извинялся. — Кто его знает, сколько еще доведется на острове сидеть. Раз уважаемая готова оказать услугу...

    — А может, возьмете обоих? Неужели нельзя?

    — Дорогуша, нельзя. Нельзя! Не такой у меня транспорт. На двоих рассчитан. Эх, и каталась я кое-когда кое с кем! Эх!

    — Садитесь, Галина Семеновна. И вот что... Евсей Петрович поколебался.

    — Не позвонили б вы Никанору Кирилловичу? Так, мол, и так. Вернулась я домой попутным транспортом, а Евсей Петрович на острове остался. А? Я вас очень прошу!

    — Что вы. Евсей Петрович!

    Галина Семеновна сурово поджала губы.

    — Ночью звонить Саму? Зачем?

    — Чтоб не подумали!

    Галина Семеновна молча шагнула в лодку. Дикий филиний хохот потряс пространство — и все стихло.

    И Евсей Петрович опять — второй раз за эту ночь — остался один, теперь уже по-настоящему.

 

    Море щедро платит за верность.

    — Пусто.

    Иванов еще рал подергал леску и, вздохнув, бросил ее в воду.

    — А может, что-нибудь есть?

    — На, смотри.

    Леска, извиваясь, побежала на берег.

    — О! Живец мой, оказывается, удрал!

    На кованом крупном двойнике не было ни добычи, ни приманки.

    — Ну вот, опять лови ельца... А как его поймать? Ночью елец не гуляет...

    Иванов без всякого интереса наклонился к закидушке, снаряженной червями. Вдруг он недоуменно выпрямился:

    — Что такое?

    — А что?

    — Куда Лена течет?

    — Туда.

    — А почему туда тянет?

    Иванов тронул леску пальцем. Та зазвенела.

    — Да как тянет! Словно ее подводная лодка волочит.

    Харлампьева побледнела.

    — Неужели щука?

    — Отойди!

    Иванов вытер о штаны вспотевшие руки. Натянутая против течения леска гипнотизировала его зрение и разум. Он не знал, как приниматься за леску.

    — Раз... два!

Первые витки жилки легли без большого сопротивления. На седьмом или восьмом закидушка резко вздрогнула и пошла назад. Движение ее было спокойным и неторопливым, но преодолеть его было невозможно.

— Харлампьева! Держи! Держи!

    Девочка неуклюже бросилась к Иванову и толкнула под локоть.

    — Ай!

    Стальным тросом хлестнув рыбака по косточкам пальцев, леска вырвалась из рук и с пчелиным гуденьем впилась в воду. Иванов поскользнулся и упал на песок.

    — Кеша! Кеша...

    Иванов поднес руку к глазам. Багровый рубец наливался синевой.

    — Ах, так? Иванов оглянулся.

    — Ты вот что: возьми-ка вон ту дубинку, а когда вытащу, бей по башке, потому что может жилку перекусить и удрать. У нее зубы знаешь какие!

    — Ты ведь говорил, щука на червяка не клюет.

    — Елец на червя клюнул, а щука — на ельца. Хорошо, что жилка миллиметровая. Другую давно порвала бы.

    Харлампьева стиснула палку и подалась всем телом туда, где бурлила и билась неисчерпаемая сила. Инстинкт предков таежных охотников проснулся в ней, сузив и без того едва прорезанные глазенки.

    — Начали!

    Иванов пошел против течения, выбирая леску. Спина его напряглась, челюсти заледенели. Метр за метром отдавала жемчужную жилку еще не добытая добыча. И вот она сумасшедше забила хвостом у самого берега.

    — Дорогу, Нюрка! Не мешай!

    Намотав жилку на запястье, Иванов помчался от воды со всей возможной скоростью, которую позволял сгусток тяжести и силы, бешено взрывающийся у него за спиной сырой песок. Он не видел, как на берег въехала плоская черная голова с разинутой пастью, как ринулся в небо фонтан брызг. Протянув вглубь пляжа метров пять и оглянувшись, он увидел только, как непонятно огромная рыба тяжело встала хвостом вверх и, наконец, свяла.

    — Неужели такие щуки бывают? — словно сквозь сон, услышал мальчик.

    — Это... Это таймень.

    Иванов сел па песок и неизвестно зачем снял сапоги.

    — Видишь: мало того, что крючок проглотил, второй ему под плавник впился. А один поводок он обязательно порвал бы. Таких тайменей вообще только из ружья бьют.

    — А знаешь, Кеша, я была просто уверена, что ты поймаешь что-нибудь метровое.

    — Правда?

    — Иначе бы я не пошла. Какой интерес смотреть, как у человека ничего не получается?

    Харламиьева помолчала.

    — Мне так хотелось посмотреть, как ты это делаешь!

 

    Бывали и у меня удачи на море...

    А Евсей Петрович в эту ночь так ничего и не поймал.

    /Полярная звезда. № 3. Якутск. 1977. С. 52-69./

 

 

    Iwan Łaskow

                                                       DZIEŃ I NOC NA BRZEGU MORZA

 

    W opowiadaniu tym morze to rzeka Lena...

    — Kiesza, słuchaj no... Dlaczego to Lena stała się morzem? Ten wczorajszy deszczyk tyle napadał?

    — Ciemnota z ciebie, Charłampiewa! I po co też przywieźli cię do Jakucka?

    — Sam jesteś ciemnota, Iwanow.

    — Twój wczorajszy deszcz jest już na pewno za Sangarem.

    Iwanow i Charłampiewa, uczniowie szóstej B szkoły nr 17, a właściwie — siódmej B, gdyż zaczęły się już wakacje, stali przechyleni przez burtę na dziobie tramwaju rzecznego. Biała farba na burcie była świeża i Charłampiewa od czasu do czasu odskubywała grudki z siatki ochronnej i rozcierała je w palcach, z których nie odmyły się jeszcze jakoś plamy atramentu. Upalny czerwcowy poranek, który rozpoczyna się pod tą szerokością o godzinie drugiej, był już w pełni i woda oślepiała oczy.

    — Kiesza, dlaczego jesteś taki zły?

    — Dlaczego, dlaczego... Nie będzie ryb, rozumiesz? Za dużo wody. Letni przybór, czarny! Że też musiało się tak stać: wczoraj rzeka jak rzeka, a dzisiaj — morze.

    Wody było dużo. Zalała całkiem molo i statki pasażerskie cumowały przy samym wale nadbrzeżnym. Domy, które beztrosko zbiegły w dół z wysokiego brzegu, stały teraz po okna w wodzie, a ich mieszkańcy ładowali do łódek swój skromny dobytek.

    — Wiesz co, Charłampiewa, zabieraj się do domu, póki nie odpłynęliśmy. Niczego przez ten przybór nie złowię, a ty potem rozgadasz na całą klasę, że nie potrafię.

    — Wybij to sobie z głowy. Naumyślnie chcesz mnie wypędzić, żeby nikt nie widział, jaki z ciebie rybak. Już ja cię zdemaskuję. Kto chwalił się przed całą klasą, że złowi w mojej obecności metrowego szczupaka?

    — No, poczekaj tylko, Charłampiewa!

    — Kiesza, a ty co znowu? Kiesza! Dlaczego schowałeś się za burtę?

    — Cicho! Odejdź ode mnie albo sama siadaj. No!

    — Siadam.

    — Widzisz jak „Biegun” odbił od brzegu i przepływa obok?

    — I co z tego?

    — A to, że na dziobie stoi wujek Jewsiej!

    W odległości około dwudziestu metrów, regulaminowo porykując syreną, płynął dokładnie taki sam, świeżo pomalowany tramwaj. Tłoczyli się na nim różnobarwnie ubrani ludzie, słychać było śmiech i śpiewy. W ogólnej zabawie nie brał udziału tylko jeden człowiek. Stał mniej więcej w tym samym miejscu, w którym na swoim tramwaju stali Iwanow i Charłampiewa, tyle że przy prawej burcie, akurat naprzeciwko nich. Ubrany był zupełnie tak samo jak Iwanow: na ramionach brezentowa kurtka w kolorze khaki, na głowie wytarty kapelusz. Nad rudawą szczeciną wąsów błyskały czarne szpiegowskie okulary.

    — To ten z plecakiem? Jaki śmieszny!

    — Ja ci dam śmieszny!

    — A dlaczego szepczesz?

    — Wujek Jewsiej na pięćdziesiąt metrów jazgarza w wodzie usłyszy.

    — A czemu się przed nim chowasz?

    — Jak tu się nie chować, skoro przez ciebie musiałem skłamać. Powiada wczoraj: pójdziemy na ryby, Kiesza? Biuro wynajmuje na sobotę statek, płyniemy na wyspę. A ja... Co mogłem zrobić, skoro umówiłem się z tobą? Skłamałem, że niby będziemy odnawiać ławki. Tak to wygląda.

    — Więc i twój wujek łowi ryby?

    — Zawsze nocujemy z nim na brzegu. Ty wiesz, jaki z niego rybak? Nawet nie ożenił się przez ryby.

    — Jak to?

    — Są, jak powiada, dwa gatunki kobiet: jedne mężów w ogóle nie puszczają na brzeg, drugie chodzą razem z nimi i przez swoją babską głupotę wszystko psują. Nie ma, powiada, takiej kobiety, która by męża bez awantur puściła nad rzekę i sama z nim nie poszła. Słuchaj, Charłampiewa, a może skoczyłabyś do domu? Póki nie zdjęli trapu, co?

 

    Każdy przychodzi do morza swoją własną drogą...

    Poprzedniego dnia Jewsieja Pietrowicza wezwał do siebie Sam. Jewsiej Pietrowicz zdjął zarękawki, starannie ułożył je w przeznaczonym im kącie szuflady, przesunął papiery na środek biurka i przycisnął liczydłami. Po namyśle przerzucił wszystkie guziki liczydeł na prawą stronę, a potem obciągnął marynarkę, otarł wąsy i poszedł do kierownika. Sam, barczysty Jakut, młodszy od Jewsieja Pietrowicza o jakieś pięć lat, od razu odłożył słuchawkę telefonu i podał mu rękę.

    — Proszę, proszę siadać... Jak leci, Jewsieju Pietrowiczu?

    — Niby nieźle.

    — No to dobrze. W takim razie jutro wybieramy się razem?

    — Dokąd?

    Sam z wyrzutem pokiwał głową.

    — Nie interesuje się pan, Jewsieju Pietrowiczu, życiem kolektywu. Jakże tak można? A kolektyw, nawiasem mówiąc, troszczy się o każdego swojego człowieka. Otóż jutro rada zakładowa organizuje wypoczynek na wyspie. Rankiem popłyniemy tam statkiem, a wieczorem — wracamy z powrotem... Nieźle, co?

    — Widzi pan... — Jewsiej Pietrowicz nerwowo poprawił krawat. — Zamierzałem iść jutro na ryby.

    — Wspaniale! Proszę wziąć ze sobą wędki. Będą świeże ryby dla kolektywu. Usmażymy je na łonie przyrody... Wspaniale!

    — Jakie tam ryby, kiedy naokoło będzie wydzierać się czterdzieści osób!

    Sam westchnął.

    —    Nie lubi pan kolektywu, Jewsieju Pietrowiczu. Wciąż sam i sam. A samotność może doprowadzić do niejednego nieszczęścia. I nikt panu nie pomoże.

    — Do jakiego nieszczęścia?

    — Można się na przykład zapić...

    — Co to, to nie. Nie piję. Widzi pan, woda tego nie lubi.

    — No dobrze: latem chodzi pan na ryby. Ale co robi pan zimą? Zima jest przecież u nas taka długa. Ciężko samotnemu człowiekowi w czasie naszej zimy. Ile pan ma lat?

    — Trzydzieści osiem.

    — I nie ożenił się pan do tej pory? To smutne!

    Jewsiej Pietrowicz wyprostował plecy.

    — A cóż to, Nikanorze Kiryłowiczu, zachciało się tak panu mnie żenić? Czyżby żonaci lepiej pracowali?

    — Będzie panu lepiej.

    — Posadził pan nawet w moim gabinecie Galinę Siemionownę... A ona, proszę sobie wyobrazić, pali.

    — Moja też pali. Ale to nam nie przeszkodziło dorobić się czworga dzieci.

    — Jak tam pan chce — Jewsiej Pietrowicz wstał — ale ja jutro na wyspę nie popłynę!

    — No cóż, nie mogę tego panu kazać, ale proszę pamiętać: ciężko jest temu, kto nie żyje z kolektywem.

 

    Morze doświadcza człowieka.

    — Módl się teraz, Charłampiewa.

    — Dlaczego?

    — Uważaj, żebyśmy tylko nie musieli przechodzić po rurach.

    Wymówiwszy te zagadkowe słowa, Iwanow zarzucił na ramiona plecak. Tramwaj, którym przepłynęli przez Lenę, zdążył już odpłynąć od przystani i rozpocząć powrotny kurs do Jakucka. Zarysy miasta ledwie można było odgadnąć poprzez nieskończoność wodnego błękitu i świeżą zieleń wysp po miniaturowych strzałkach portowych dźwigów.

    Iwanow zdecydowanym krokiem pomaszerował wąską ścieżką. Charłampiewa biegła za nim podskakując; zapatrzyła się na tramwaj i nie zauważyła, kiedy szybko ruszył przed siebie. Miarowo wymachując rękoma i wyrzucając daleko przed siebie podeszwy gumiaków, jak doświadczony piechur długodystansowiec, utrzymywał pomiędzy sobą i towarzyszką taki dystans, iż nikt z przypadkowo spotkanych ludzi nie mógłby się domyślić, że idą razem. Dopiero pozostawiwszy za sobą wszystkie budynki przystani i wszedłszy w zarośla wikliny Iwanow obejrzał się, zatrzymał, zdjął kapelusz i wytarł dłonią spoconą czuprynę koloru pszenicy.

    — No właśnie. A co mówiłem?

    Przed nim czernił się wypełniony po brzegi wodą rów. Do jego drugiego brzegu było nie mniej niż cztery sążnie.

    — Kiedy poziom wody w Lenie jest normalny, to tutaj jest sucho, nie ma nawet kałuży. A teraz nie da rady przejść.

    Rów okazał się długi i im dalej Iwanow i Charłampiewa szli jego skrajem, tym stawał się szerszy. W końcu przeszedł w dość duże jezioro — niski, porośnięty krzakami parów zalany wezbraną wodą. Z rowu wlewał się z szumem do jeziora dość silny, brudny potok.

    — Widzisz, woda z Leny, a nie do Leny spływa. Nie kończy się ten przybór.

    — I co z nami będzie, Kiesza?

     — Widzisz rury?

    — Jakie rury?

    Iwanow pogardliwie wzruszył ramionami i poszedł dalej. Gałązki wikliny, które odginał ciałem i plecakiem boleśnie biły dziewczynkę po gołych bezbronnych rękach. Nogi co chwila trafiały na śliskie kępy trawy, korzenie, ślady końskich kopyt podstępnie przysypane zeszłorocznym sianem. Bryzgi błota spod butów zachlapały wkrótce dżinsy wesołego chabrowego koloru; czarne jak węgiel warkocze rozplotły się, ale nie było kiedy ich poprawić: Iwanow wciąż szedł przed siebie.

    — Są.

    Ze wzgórza na wzgórze przez zalaną dolinę ciągnęły się oparte na lekkich metalowych kozłach cztery białe rury. Dwie środkowe stykały się, zewnętrzne nieco od nich odstawały. Pod nimi niby wyściółka czerniał zator z chrustu i belek naniesionych przez przybór.

    — Kiesza, a może by tak po belkach, co?

    — Co za ciemnota. Myślisz, że pod nimi nie ma wody? Wlecisz i ani zipniesz! A jak spadniesz z rury, to nie zdążysz mamy zawołać. Wiesz co, Charłampiewa? Wracaj do domu. Tramwaje chodzą co godzinę, odprowadzę cię do przystani...

    — Nie.

    — Pójdziesz po rurach?

    — Pójdę.

    Iwanow zamyślił się na chwilkę podejmując jakąś decyzję.

    — Idź przodem, ja za tobą.

    Lekko skoczył na estakadę i podał rękę Charłampiewej. Dziewczynka podciągnęła się niezgrabnie i stanęła obok. Iwanow cofnął się robiąc jej przejście. Poczuwszy, że jest sama, dziewczynka straciła równowagę i zachwiała się.

    — Wiesz co, Charłampiewa...

    Ale ona już nie słuchała. Zagryzła wargi i szła po gładkich, błyszczących rurach grubości końskiej nogi. Rachityczny „most” brzęczał pod podeszwami. Iwanow ostrożnie ruszył za nią starając się nie pozostawać w tyle: wierzył jakoś, że w razie czego potrafi pomóc. Od wzgórza do wzgórza było około stu metrów; zresztą woda nie wypełniała całej doliny i gdzieś przy drugiej stronie można było zeszkoczyć z rur trzymając się ich rękoma. Tak właśnie zrobił sam Iwanow minąwszy już niebezpieczne miejsce. A Charłampiewa szła i szła, dopóki rury nie wbiły się we wzgórze. Iwanow potykając się o kępki kroczył spiesznie dołem zerkając na pobladłą twarz dziewczynki.

    — Mówiłem ci przecież...

    Charłampiewa jak postrzelona opadła na trawę. Wstrząsały nią dreszcze.

    — Co-co to z-za rury?

    — Odprowadzają nimi mazut do zbiornika. Widzisz, tam na górze cysterny? Białe, aż się błyszczą!

    — A skąd się bierze mazut w Lenie?

    — Ach, ciemn...

    Iwanow zacisnął usta.

    — Tankowce przywożą.

    — Aha...

    — Jedz!

    — Co to jest?

    — Cebula. Dzika. Tutaj jest tego zatrzęsienie!

    Iwanow poczołgał się po trawie wyszukując zielononiebieskie kiełki. Cebuli rzeczywiście było dużo, lecz zaczęła już twardnieć. Nad jej kępkami niby znaki rozpoznawcze migotały niezliczone ilości kwiatów podobnych do fioletowych dmuchawców.

    — Słodka?

    — Aha... A daleko jeszcze?

    — Nie. Teraz blisko.

    Iwanow zmieszał się, odwrócił wzrok.

    — Wiesz co... Włóż moją kurtkę! Wybrała się z krótkimi rękawkami nad rzekę. Zjedzą cię komary, zanim dojdziemy do Leny! Tam w odkrytym miejscu jest ich mniej, ale w wiklinie od groma...

    — Dziękuję, Kiesza!

    — Co tam. Naprzód. Grunt, że wyjdziemy w dobrym miejscu. Myślałem, że się uprzesz i będę musiał łowić koło przystani. A jakie tam mogą być ryby w mazucie.

    Iwanow jak buldożer zaczął się przedzierać przez gęste zarośla, łamiąc gałęzie. Za nim powlokła się przyzwyczajona już do tego Charłampiewa. Na szczęście mieli przed sobą zaledwie jakieś pięć minut drogi. Ciepły wiatr uderzył w oczy, słońce ogarnęło ich swą pieszczotą od stóp do głów, pod nogami popłynęła świeża woda. Morze znowu było z nimi.

    — Widzisz tę wyspę naprzeciwko? Tam mój wujek łowi teraz ryby.

    — A on nas nie zauważy? Nie trzeba się chować?

    — Coś ty! Do niego są ze dwa kilometry, nie mniej.

 

    Od morza oczekujemy radości.

    Wyszedłszy na brzeg morza Jewsiej Pietrowicz nie tracił czasu, zszedł z trapu i od razu zniknął w zaroślach... Po pięciu minutach wynurzył się z nich, lecz już po drugiej stronie wyspy. Tutaj, jak z dawien dawna pamiętał Jewsiej Pietrowicz, powinno się znaleźć jakieś mniej więcej odpowiednie miejsce. Rzeczywiście — był kawałek plaży. Co prawda, znacznie mniejszy niż zawsze, gdyż woda podniosła się do samej krawędzi brzegu, ale ze trzy wędki można było na tym skrawku piasku zarzucić.

    Jewsiej Pietrowicz od dawna wiedział z własnego doświadczenia, że w czasie przyboru ryby nie biorą. Ale krzepiła go myśl, że będzie łowić z wyspy. Lądowemu rybakowi pozbawionemu łódki zawsze wydaje się, że wszystkie jego niepowodzenia powoduje fakt łowienia z brzegu. O, gdyby choć raz wybrać się na tę oto wyspę leżącą w samym nurcie!

    Jewsiej Pietrowicz zaczął, korzystając z tego, że jeszcze go nie nakryto, przygotowywać swoje miejsce pracy. Przede wszystkim wyciął scyzorykiem i wbił w piasek trzy kije, jeden od drugiego w odległości około dwudziestu metrów. Znaczyło to, że zapalował swoją działkę i że teraz żaden rybak nie ma prawa stawiać tu swojej wędki. Następnie wyciągnął z plecaka wielką celofanową paczkę i wytrząsnął z niej na trawę sprzęt. Podumawszy nad nim wybrał wreszcie trzy komplety i chwyciwszy puszkę z robakami ruszył w kierunku lewego kija.

    Ale, mówiąc nawiasem, czy wiecie tak naprawdę, co to jest węda? No cóż, w krajach, gdzie za prawdziwą rzekę uważa się taką, przez którą nawet nie rekordzista może spokojnie splunąć z jednego brzegu na drugi, zabawa ze zwyczajną wędką nie przynosi rybakowi ujmy. Kiedy haczyki oddzielają od rybaka trzy metry, a ryba, którą łapie się na haczyk, nie jest dłuższa od palca, warto jest przywiązać do żyłki jeszcze spławik, aby nie przeoczyć brania. W Lenie ryby nie lubią brzegu, a prąd unosi spławik z szybkością sterowca. Dlatego my, rybacy znad Leny, wolimy haczyki, które można zarzucić w wodę na czterdzieści metrów.

    Jewsiej Pietrowicz w głębi duszy był dumny, że dzięki swemu zmysłowi wynalazczemu wyposażył zwykłą wędkę w szereg udoskonaleń. Po pierwsze, już od dawna doszedł do wniosku, że wcale nie jest jej koniecznie potrzebna najmocniejsza i najgrubsza żyłka. Po drugie, ustalił drogą eksperymentu, że to, czy ciężarek będzie trzymać się na dnie, czy też nie — zależy przede wszystkim nie od jego wagi, lecz kształtu; od tej pory zaczął wyrabiać ciężarki płaskie, szerokie i ozdobne, odlewając je nie jak to robi sto procent rybaków znad Leny, w łyżce, lecz w aluminiowej patelence z kompletu dziecięcych zabawek kuchennych. Ciężarki Jewsieja Pietrowicza przypominały kraby, wpijały się w dno nie na żarty, tak że często nie mógł ich nawet wyciągnąć z powrotem. Potem wydobywali je razem z kawałkami żyłki inni rybacy. W rezultacie po brzegach Leny poszły słuchy o żywiącym się rybami tajemniczym cudzoziemcu, który kryje się przed bystrym okiem sprawiedliwości. Ciekawe, co powiedziałby taki znalazca, gdyby Jewsiej Pietrowicz zrealizował swój stary pomysł i pociągnął ciężarki czerwonym lakierem, jakiego używa się do malowania eleganckich limuzyn? Według Pietrowicza płomienny czerwony kolor powinien zwabiać mieszkańców głębin... do jego robaków. Wygląda to tak: ryba z daleka dostrzega czerwony ciężarek i zaintrygowana, co też to takiego, podpływa bliżej. Odkrywa wówczas robaki i... Dalej wszystko zależy od rybaka.

    Jednym słowem, niejeden chytry sposób wymyślił Jewsiej Pietrowicz, aby oszukać prostoduszne dzieci Leny. Ale za najwspanialsze swe osiągnięcie uważał koralik.

    Nie trzeba być nawet rybakiem, aby zrozumieć następującą rzecz: przywiązać do żyłki ciężarek i haczyk, na które naciągnęło się robaki to jeszcze nie koniec. Wszystko to należy potem posłać rybom! Ale jak? Można to, na przykład, zrobić tak: „Ująwszy żyłkę kciukiem i palcem wskazującym, w odległości piętnastu do dwudziestu centymetrów poniżej miejsca, w którym łączy się ona ostatnim przyponem... rozkręcić nad głową i zarzucić” („Sowietskij Sport”, 24 I 1975). Łatwe i proste. Tak się zresztą zazwyczaj robi. Tylko chodzi o to, że łatwo i prosto można dokonać tej operacji raz, dziesięć, najwyżej dwadzieścia razy, gdyż potem żyłka poprzecina palce do krwi: i kciuk, i wskazujący. I można je zawijać albo nawet wkładać rękawiczkę — nic nie pomoże, jeśli chce się zarzucić wędę nie dwa, ale dwieście razy w ciągu dnia.

    Olśnienie nawiedziło Jewsieja Pietrowicza w całkiem nieoczekiwanej chwili (czyż nie w taki sposób sławny Newton odkrył swe nie mniej sławne prawo?). Zdarzyło się to pierwszego dnia, kiedy podstępny Sam posadził w gabinecie Jewsieja Pietrowicza Galinę Siemionownę. Przed zawarciem znajomości Galina Siemionowna postanowiła ubrać się nieco weselej i zawiesiła na szyi buraczkowoczerwone korale. Te niewinne kuleczki tak wstrząsnęły Jewsiejem Pietrowiczem, że do samego obiadu wpijał się wzrokiem w pierś koleżanki, co, rzecz jasna, zmieszało ją i jednocześnie radośnie podnieciło. Trwało to aż do chwili, gdy Jewsiej Pietrowicz otworzył wreszcie usta:

    — Proszę mi powiedzieć, Galino Siemionowno, jak one się trzymają?

    — Kto?

    — Korale.

    — Jak? Zwyczajnie na nitce.

    — Jak to, więc one mają otwory?

    — Naturalnie.

    I chociaż Galinę Siemionownę bardzo dotknęło, że Jewsieja Pietrowicza zainteresowały tylko korale, zdjęła naszyjnik i podała mu. Jewsiej Pietrowicz dokładnie obejrzał, obmacał, obwąchał korale i zwrócił je właścicielce. Więcej już nie patrzył ani na Galinę Siemionownę, ani na jej naszyjnik.

    Następnego dnia jedna z pracownic przyniosła niewiarygodną wiadomość, jakoby widziała po pracy Jewsieja Pietrowicza kupującego korale w stoisku jubilerskim sklepu z upominkami. Kobiety czekały na cud. Ale cud się nie zdarzył. Jewsiej Pietrowicz kupił naszyjnik wcale nie po to, by go komuś ofiarować.

    W następną sobotę Jewsiej Pietrowicz poszedł nad Lenę z nowymi wędkami. Z wyglądu nie różniły się one od starych niczym, ale do ich konstrukcji wprowadzona została zasadnicza nowość, gdyż w tym miejscu żyłki, za które chwytał Jewsiej Pietrowicz „kciukiem i palcem wskazującym”, teraz przewleczony był koralik. Jewsiej Pietrowicz chwycił za koralik, rozkręcił wędkę, świsnął nią i... po raz pierwszy sprawił mu przyjemność sam proces zarzucania. Przez cały dzień Jewsiej Pietrowicz jak opętany zarzucał swój pocisk, chociaż ryb nie było i być nie mogło, ponieważ była to druga sobota października i skuty mrozem piasek dudnił pod nogami jak podłoga wagonu kolejowego.

    ... Zimą na pierwszy rzut oka mogło się wydawać, że Jewsiej Pietrowicz jak jeż układa się do długiego snu, lecz jego techniczno-rybacka myśl nie spała. Od czasu do czasu rozkładał na stole wędki, haczyki, komplety żyłek, przeprowadzał remanent całego tego majątku i marzył o lecie. O tej szczęśliwej chwili, kiedy stanie ze swą doskonałą wędką na brzegu i morze padnie mu do nóg...

    I oto leżało przed nim, cicho szepcząc w swym niezrozumiałym języku.

 

    Morze żartuje...

    — Co za draństwo. Znowu jazgarz!

    — Ale dlaczego się wściekasz? Ryba jak ryba. Tyle, że mała.

    — Spróbuj wziąć ją w ręce.

    — Pa-achaj! [* Pachaj (jakuck.) - wykrzyknik wyrażający obrzydzenie.] Kłuje i w dodatku taki śliski... Zupełnie jak mydło.

    — W tej twojej tundrze nie śniły ci się nawet takie, co?

    — Dlaczego?

    — Mówisz: „Ryba jak ryba”. A co to za ryba? Na jazgarza szczupaki nie biorą. Potrzebna mi jest płotka! Rozumiesz? Wtedy będzie i szczupak.

    Dzień już od dawna stał w pełnym blasku. Światło załamywało się w morzu jak w wielkim nierównym lustrze i kłuło w oczy nawet w cieniu urwiska. Nieopodal po morzu kursował z punktualności latarni morskiej do Jakucka i z Jakucka tramwaj.

    — A tak po prostu bez płotki, szczupak się nie złowi?

    — Nie. Szczupaki nie biorą na robaki. Tylko na żywca!

    Fala miarowo wbiegała na piasek, pozostawiając na nim kawałki drewna, gałęzi, papierki — wszystko to, co zmył z brzegów Leny niepowstrzymany przybór wód. Iwanow od czasu do czasu zgarniał te śmiecie i odrzucał na bok: miejsce pracy rybaka powinno być czyste.

    — Woda przybiera!

    W glosie Iwanowa brzmiała rozpacz.

    — Kieszka, nudzi mi się.

    — Wykąp się.

    — Już się wykąpałam.

    — No to się opalaj.

    — Opalałam się.

    — Łów ryby.

    — Ale ja boję się robaków.

    — No to co, może mam grać z tobą w warcaby? Przecież ich nie wziąłem.

    — Kiesza, jak myślisz: czy woda może wyrzucić na brzeg coś ciekawego?

    — Przyczepiła się kiedyś do mnie pusta butelka. Wyrzuca ją i wyrzuca. Ja ją do wody, a ona popływa sobie troszeczkę i z powrotem. Nie zamknięta, a nie tonie. Tfu, co za paskuda! Męczyła mnie, dopóki nie wyrzuciłem jej na brzeg.

    Iwanow aż się skrzywił na to wspomnienie.

    — Idź, rozejrzyj się!

    Urażona Charłampiewa powlokła się brzegiem. Fala jak leniwa kotka przeciągała się u jej nóg, chwytając miękkimi łapami bez pazurów za kostki. Charłampiewa przedarła się przez zanurzony gałęziami w wodzie krzak wikliny, potem przez drugi... Za trzecim czekała na nią jakaś niepojęta rzecz. Był to krzyżak z grubych, krótkich desek. W jego środku przybity był kij, na którego końcu różowiła się wyblakła chorągiewka. Charłampiewa chciała z początku zawołać Iwanowa, żeby wytłumaczył jej, co to takiego, ale wyobraziwszy sobie jego niezadowoloną minę, wymyśliła coś innego: zepchnęła ciężki krzyżak do wody i podholowała go do Iwanowa.

    — Uważaj! Porwiesz żyłki.

    — Co to jest, Kiesza?

    Iwanow zamyślił się.

    — Pewnie zerwało go z tamy. Stawia się takie, żeby widzieć z daleka, gdzie tama się kończy.

     — Wyciągnijmy go, co?

    — Po co?

    — A jak myślisz, z tramwaju będzie widać chorągiewkę?

    — A właściwie po co?

    — Kiedy będziemy wracać do domu, chciałabym popatrzyć, gdzieśmy byli.

    — Wciągaj go sama. Jestem zajęty.

    Iwanow postanowił zmienić przynętę na haczykach. Poszedł w cień po robaki i ujrzał przerażający dla rybaka obrazek — cienia, który chronił jego przynętę, od dawna już go nie było. Ratując się przed upałem robaki rozpełzły się po ściankach puszki i wiele z nich, mówiąc po rybacku, nie mogło już być przynętą. Iwanow złapał się za głowę i omal nie zawył. W mgnieniu oka zarył się jak kret w wilgotny piasek robiąc teraz to, co powinien był zrobić na samym początku. Wreszcie jego palce zanurzyły się w wodzie. Iwanow z chlupotem wsadził puszkę do jamy. Wstrząsały nim dreszcze.

    A Charłampiewa tymczasem realizowała swój pomysł. Taszczyć nasiąknięte wodą deski po piasku było znacznie trudniej niż po wodzie, ale nie rezygnowała. Krok za krokiem pokonywała dość strome zbocze, grzęznąc w piasku po kostki. Wreszcie, zadyszana, przetoczyła krzyżak przez korzenie wikliny na rzadką szorstką trawę. Ciepły wiatr zakołysał wyblakłym płótnem i chorągiewka zafurkotała nad zboczem.

    — Zaznaczyłaś miejsce hańby? Z daleka będzie widać!

    Iwanow skrzyżował ręce na piersiach.

    — To taki z ciebie człowiek, Charłampiewa? Uciekasz nad rzekę bez wiedzy rodziców, chodzisz po rurach, bez dźwigu wtaszczyłaś taki ciężar na piąte piętro... Gotowaś wszystko zrobić, żeby tylko okryć mnie hańbą!

    — Kiesza... A będziemy dzisiaj jeść obiad?

    — Będziemy.

    Iwanow odwrócił się twarzą ku morzu.

    — A wujek z wyspy na pewno takie okonie wyciąga...

 

    Morze żartuje!

    Pierwsza próba przyniosła nieoczekiwany i dość nieprzyjemny rezultat: przy zamachu ciężarek oderwał się i z ponurym wyciem pomknął w stronę morza pozostawiając żyłkę z haczykami w rękach niefortunnego rybaka.

    Obejrzawszy się wokół, czy nikt aby nie był tego świadkiem, Jewsiej Pietrowicz zarzucił w morze dwie pozostałe wędki, zwymyślał się za to, że tak niestarannie przywiązał ciężarek, wyciągnął zapasowy i usiadł na wzgórku, aby naprawić wędkę. Wyjaśniło się przy tym, że Jewsiej Pietrowicz w niczym nie zawinił, gdyż to nie ciężarek się oderwał, ale tuż koło niego pękła z powodu ukrytego defektu fabrycznego żyłka. Ambicja Jewsieja Pietrowicza pozostała więc bez szwanku, natomiast wędkę trzeba było całkowicie przerobić: odciąć cały koniec z haczykami i powiązać wszystko na nowo.

    Doprowadziwszy sprzęt do stanu używalności, Jewsieji Pietrowicz postanowił sprawdzić obie pozostałe wędki, gdyż minęło wystarczająco dużo czasu, by wygłodzone okonie rzuciły się na przynętę. Jewsiej Pietrowicz poszedł do środkowej, chwycił fachowo żyłkę, pociągnął ją do siebie i od razu poczuł miły ciężar. Nie było co prawda zwykłego szarpania, ale Jewsiej Pietrowicz dobrze wiedział, że ryby biorą w rozmaity sposób: jedna z wściekłością szarpie żyłkę, gotowa pozostawić na haczyku własną szczękę, inna na odwrót, płynie ku rybakowi szybciej niż żyłka, by nie czuć bólu. Są wreszcie i takie ryby, które nic nie robią i wloką się po dnie prosto pod nogi rybaka stawiając opór tylko swym ciężarem. Niekiedy myśli się ze złością: cóż to za kłoda przyczepiła się do mojej wędki? I nagle wjeżdża na brzeg płaskim brzuchem jesiotr — nosaty, tłusty jak prosię prowadzone na targ, wydaje się nawet, że pochrząkuje. Oczywiście teraz jesiotra nie wolno łowić i powalczywszy z nim, aby go uwolnić, wypuszcza się go w mętną toń, pozostaje jednak przyjemność, że złowiło się taką wspaniałą rybę.

    Nieznany ciężar powoli zbliżał się do Jewsieja Pietrowicza i rybak z niecierpliwością oczekiwał, co też mu Bóg zesłał. Jakże więc gorzkie było jego rozczarowanie, gdy ujrzał, że złowił, wyrażając się obrazowo, sam siebie! Przez nieuwagę żyłki przy zarzucaniu skrzyżowały się w głębinie, sczepiły haczykami i Jewsiej Pietrowicz musiał wyciągnąć obie wędki na raz. A dwa ciężarki, które ciągnie się po dnie, nie są bynajmniej sumą dwóch ciężarków! Ma się wtedy wrażenie, że złowiło się nie tylko jesiotra, ale rekina.

    Mrucząc pod nosem przekleństwa, Jewsiej Pietrowicz rozplątał wędki i znowu zarzucił je w morze. Przez pewien czas wydeptywał swą placówkę zamaszystym żołnierskim krokiem, a potem gwałtownie pochylił się nad pechową lewą wędką, którą już dzisiaj naprawiał. Żyłka ani drgnęła. Stało się to, bez czego rzadko mija każdy dyżur na brzegu: haczyk zaczepił o coś. I wszystko wskazywało na to, że zaczepił się gruntownie, wszystkimi czterema ramionami, gdyż mimo wszelkich prób Jewsieja Pietrowicza żyłka nie drgnęła ani o milimetr. Wówczas Jewsiej Pietrowicz zarzucił ją na ramię i niczym burłak ruszył brzegiem.

     Nieszczęścia jak wiadomo chodzą parami. Zaledwie Jewsiej Pietrowicz uczynił pierwszy krok ze swym ciężarem, | krzaków wytoczyła się cała brygada jego kolegów.

    — Co tam ciągniesz, Jewsieju Pietrowiczu?

    — Ani chybi wieloryba!

    — Może ci pomóc?

    — Pomożemy, pomożemy!

    I mimo, że Jewsiej Pietrowicz oganiał się jak tylko mógł, kilka silnych rąk wczepiło się w żyłkę, szarpnęło... Żyłka wydając dźwięk struny od gitary napięła się, świsnęła i Jewsiej Pietrowicz wraz z pomocnikami runął na ziemię. Śmiechu było tyle, że jego echo omal nie wywróciło motorówki, która przypadkowo znalazła się w pobliżu. Nie śmiał się tylko sam Jewsiej Pietrowicz, gdyż znowu stracił ciężarek — tym razem już z haczykami.

    Wtedy właśnie Jewsiej Pietrowicz obraził się. Obraził się na morze, na ciężarki, i na coś nieznanego, co zaryło się w głębinie i przeszkadzało mu oddać się rozkoszy łowienia. Obraził się na kolegów z pracy, na Sama, który go tutaj zaciągnął, na Galinę Siemionowną, która tak wesoło śmiała się razem ze wszystkimi... I chociaż wołano potem Jewsieja Pietrowicza, nie skusił się nawet na szaszłyk z koniny, lecz zjadł na obiad suchą skórkę od chleba, którą na wszelki wypadek zapakował do plecaka. Chodził sprężystym krokiem od wędki do wędki, chciwie skubał żyłkę i mruczał:

    — Ech, żeby tak na brzegu, na starym miejscu, gdzie łowimy ryby z Kieszką!

 

    Morze zniewala ciała i dusze.

    — Płotka! Charłampiewa, płotka!

    — Gdzie płotka?

    W ręku Iwanowa szamotała się srebrzyście biała rybka. Perłowe łuski sypały się na piasek.

    — Podaj no tę puszkę po konserwach... Nabierz wody! Iwanow wpuścił upragnioną zdobycz do zaimprowizowanego akwarium i wyprostował się z radością.

    — Złapałem ją jednak! No trzymaj się, szczupaku!

    — Oddasz ją szczupakowi?

    — Oddam. Niech bierze... Ale nie za darmo. Będzie płacić własnymi zębami. Gdzie jest plecak? Na szczupaka zarzucimy specjalną żyłkę. Po pierwsze, nie taką długą, bo drapieżniki wałęsają się przy brzegu. Po drugie, zamiast zwyczajnego haczyka — podwójny, a może i potrójny, bo inaczej żywiec ucieknie. Aha, tutaj jest na szczupaki. Spójrz, jak to się robi: wbijamy w piasek dwa kije. Do jedego żyłkę przywiązujemy, na drugi nawijamy.

    — Po co?

    — Szczupak nie oblizuje przynęty, chwyta ją od razu, z rozpędu. Drugi kij potrzebny jest do amortyzacji. Jak zderzak w samochodzie... Jasne?

    — Nie bardzo.

    — Ładujemy jej do pyska podwójny...

    — To ją nie boli?

    — A co to mnie obchodzi?

    — Nie żal ci?

    —    Zjadła mojego robaka? Zjadła. Niech teraz pracuje dla mnie. Rzucamy do wody. Która godzina?

    Na ręce Charłampiewej błysnął zegarek.

    — Wpół do ósmej.

    — Co? Wpół do ósmej? Nie żartujesz?

    — A po co miałabym żartować?

    — Przecież prosiłem cię, żebyś mi powiedziała, kiedy będzie szósta! Nawet zegarek ci dałem. A ty co?!

    Na morzu od strony miasta ukazał się daleki biały trójkąt. Rósł w oczach.

    — Tramwaj już płynie, a my jeszcze tutaj. Ostatni tramwaj. A my przecież jeszcze musimy po rurach. Coś ty narobiła, Niurka!

    — Jak ci mogłam powiedzieć, skoro jeszcze nie złowiłeś szczupaka!

    Iwanow ze zdziwieniem wytrzeszczył oczy na dziewczynkę.

    — Przecież ty tylko tego chciałaś, żebym go nie złowił.

    — Nie chciałam.

    — A czego chciałaś?

    — Powiem, kiedy złowisz.

    — Długo będziesz musiała czekać.

    Charłampiewa westchnęła.

    — Tak czy owak trzeba czekać. No nie?

 

    W każdym morzu po przypływie bezwarunkowo następuje odpływ.

   Jewsiej Pietrowicz od razu zauważył, że woda zaczęła opadać. Sygnałem tego były dwie płotki wyciągnięte za jednym razem. Były co prawda malutkie, ale za to dwie! Jewsiej Pietrowicz zatarł z zadowoleniem ręce. I nagle drugiego końca wyspy rozległa się nagląca syrena statku.

    Jewsiej Pietrowicz skrzywił się, ale pozostał na miejscu, jak gdyby niczego nie słyszał. Leniwe fale jak dawniej wpływały na brzeg, ale za każdym razem cofały się wciąż dalej.

    Gdzieś pośrodku nurtu dźwięcznie plusnęła ryba. Rozpoczynała się klasyczna wędkarska pora połowu. Nagle z zarośli wikliny wybiegła zdenerwowana Galina Siemionowna:

    — Jewsieju Pietrowiczu! Statek odpływa! Nie słyszał pan syreny?

    — Słyszałem.

    — Zadziwia mnie pański spokój!

    Jewsiej Pietrowicz poprawił kapelusz.

    — Dla rybaka, Galino Siemionowno, noc na brzegu — to zwykła rzecz.

    — Więc co, nie jedzie pan?

    — Zostaję.

    Galina Siemionowna z pełnym goryczy współczuciem spojrzała na Jewsieja Pietrowicza i zniknęła. Jewsiej Pietrowicz roześmiał się.

    — Nareszcie jestem sam. Zupełnie sam!

    Jak i kiedy będzie mógł opuścić wyspę — o tym rybak nie myślał.

    Na morze i wyspę napływał łagodny wiatr. Gdzieś daleko spoza różowego zmroku słychać było pieśń. Jak czarny tusz na delikatną akwarelę nakładał się na nią bas syreny holownika. Za wodą, na porośniętym paśmie plaży zapłonęło rybackie ognisko.

    Ktoś niewidzialny szepnął do Jewsieja Pietrowicza: „Już czas!” Jewsiej Pietrowicz podskoczył do środkowej wędki i pociągnął. W głębinie na drugim końcu żyłki coś szarpnęło gwałtownie i bezlitośnie. Tam była prawdziwa ryba! Jewsiej Pietrowicz gorączkowo zadreptał w miejscu wyciągając żyłkę. Ryba to napinała ją płynąc w bok, to ciągnęła do tyłu, to wypływała na powierzchnię pomagając rybakowi. Ostatni wysiłek — i na piasku, wyginając się w koło podskoczył kilogramowy okoń.

    — Ach!

    Usłyszawszy ludzki głos Jewsiej Pietrowicz drgnął. Odwrócił się w kierunku głosu. Kilka kroków od niego stała Galina Siemionowna. Jewsiej Pietrowicz osłupiał.

    — Niech pan trzyma!

    Ale było za późno. Okoń zerwał się z haczyka i podskoczywszy jeszcze raz znalazł się w wodzie. Jak sto procent doświadczonych rybaków Jewsiej Pietrowicz wiedział dobrze, że gołymi rękami ryby złapać w wodzie nie sposób, ale okoń był na płyciźnie tak wyraźnie widoczny, tak bliski! Jak żeliwny słup chlupnął w morze Jewsiej Pietrowicz wzbijając migotliwą grzywę rozbryzgów. Ręka jego niepewnie prześlizgnęła się po twardym pancerzu okonia i boleśnie uderzona płetwą grzbietową sama wynurzyła się z wody. Tymczasem okoń potężnie machnął ogonem i jak torpeda ruszył na głębinę.

    Trudno opisać uczucia, które rozdzierały duszę Jewsieja Pietrowicza. Była tam i złość na Galinę Siemionownę, która zjawiła się w tak nieodpowiednim momencie, i wstyd, że jak mały chłopiec dał nurka za rybą na oczach kobiety, i gorycz z powodu tej nie złapanej ryby i, przede wszystkim, przykrość, iż nadzieje jego nie spełniły się i że nie jest na wyspie sam. Mimo woli zacisnął pięści.

    — Dlaczego pani jest tutaj? Statek nie odpłynął?

    — Ja... Ja się spóźniłam.

    — Jak to spóźniła się pani?

    — Biegnę od pana, a statek już z pięćdziesiąt metrów od brzegu. Wołam, wołam... Nikt nie słyszy.

    — Zapili się i nie słyszą. Co za ludzie!

    Pięści Jewsieja Pietrowicza uniosły się ku niebu i otwarły. Nagle błysnęło mu w głowie podejrzenie.

    — A, nawiasem mówiąc, czy nie posłał pani do mnie Nikanor Kiriłowicz?

    — Nikanor Kiriłowicz? Nie. Ja sama.

    — I pewnie nie powiedziała pani nikomu?

    — Nie zdążyłam.

    — O, kobiety! Przez całe życie wciąż powtarzam: nie ma istoty bardziej lekkomyślnej, bardziej hałaśliwej, bardziej nierozsądnej niż kobieta.

    Galina Siemionowna uśmiechnęła się żałośnie.

    — Dlatego ciągnie je do zrównoważonych, spokojnych, odważnych mężczyzn.

    — Zdaje sobie pani sprawę, co pani narobiła?

    — Co takiego?

    — Co? Co! Zostaliśmy we dwoje na bezludnej wyspie!

    — Całe szczęście, że we dwoje. Samemu byłoby tu nudno.

    — Mnie?! Nie. Ja nudzę się wśród ludzi. Samemu jest mi, szczerze mówiąc, weselej.

    — Więc będę panu przeszkadzać?

    — Tak.

    — No to może pan zostać sam. Wyspa jest duża. A zapałki mam.

    Odwróciła się i zdecydowanym krokiem poszła w zarośla. Jewsiej Pietrowicz nerwowo zerwał kapelusz i otarł wysokie czoło. Wyobrażał sobie, jak to będzie, gdy na statku odkryją, że brakuje nie tylko jego, ale i Galiny Siemionowny, jakie zaczną się plotki... A on nie tylko pozbawiony jest stuprocentowej samotności, ale w każdej chwili może oczekiwać agresji: przecież kobieta nie wytrzyma sama o takiej porze i w takim miejscu. A jeśli znowu ją przepędzi, to zacznie się mazać ze strachu, dostanie ataku histerii i wszystkiemu będzie winien tylko on.

    Lecz mijała minuta za minutą, a Galina Siemionowna nie wracała. Jewsiej Pietrowicz zaczął się niepokoić. Czy nie przytrafiło się jej aby coś złego? Zdarza się, iż człowiek wpada w takie tarapaty, że nie zdąży nawet słowa powiedzieć.

    Z drugiej strony wyspy zapachniało słodkim wiklinowym dymem.

    Jewsiej Pietrowicz przypomniał sobie ostatnie słowa kobiety: „A zapałki mam.” No cóż, ognisko to nie byle co w takiej sytuacji. Ale przecież, pomyślał ze wstydem Jewsiej Pietrowicz, Galina Siemionowna nie ma nic oprócz ogniska! Ani swetra, ani długich butów, ani okruszyny chleba. Ubrana jest jak na plażę, lekko i tylko ognisko grzeje ją tej nocy.

    Jewsiej Pietrowicz zaczął rozpalać ognisko, a sumienie wciąż mu szeptało: „Zawołaj ją! Zawołaj, bo zgubisz człowieka, nie wybaczysz sobie tego do końca życia”. A w dodatku Galina Siemionowna została w gruncie rzeczy na wyspie przez niego. Poszedł w zarośla wikliny. Biała noc niewiele różniła się od wieczoru, ale Jewsiej Pietrewicz ze wzburzenia nie dostrzegał wykrotów i potykał się co chwila.

    Kilka kroków przed ogniskiem zatrzymał się. Galina Siemionowna spokojnie siedziała koło ognia na przyniesionej przez przybór belce i podkurczywszy bose nogi paliła. Delikatny dym z papierosa wplatał się w oddech ognia.

    — Proszę się nie bać, to ja.

    Galina Siemionowna nic nie odrzekła, ale szybko wetknęła papieros w piasek.

    Jewsiej Pietrowicz ze skruchą przestąpił z nogi na nogę.

    — Straszno pani samej?

    — Dlaczego? Od siedmiu lat jestem sama.

    — Nie, ja nie w tym sensie... No tutaj, wśród morza, bez niczego, nocą...

    — Ale skąd! Posiedzieć w lesie przy ognisku, choćby nawet nocą... To takie przyjemne!

    — Nie żartuje pani?

    — Z takich rzeczy się nie żartuje.

    Jewsiej Pietrowicz niepewnie usiadł na belce.

    — Pomyśleć tylko... Wydawała mi się pani zupełnie inna. Więc lubi pani przyrodę?

    — Nie jestem z tych stron, pochodzę z Olekmińska. Z ojcem, z braćmi często jeździłam na wyspy. Boże, jakie miewaliśmy przygody! I ile ryb łowiliśmy!

    — Więc łowi pani ryby?

    — Od dziesiątego roku życia.

    — A dlaczego nigdy pani o tym nie opowiadała?

    — Przecież pan nigdy ze mną nie rozmawiał.

    Zarzut był słuszny i Jewsiej Pietrowicz zakrztusił się.

    — A ja wciągnąłem się w to dopiero tutaj. W moich ojczystych stronach nie ma, prawdę rzekłszy, nawet strumyków. Pojechałem kiedyś do siostry, poszedłem na ryby, no i zostałem w Jakucku.

    — No tak, od Leny nie sposób uciec.

    I słowa te tak były zgodne z tym, o czym rozmyślał od czasu do czasu Jewsiej Pietrowicz, że ten zerwał się gwałtownie na nogi:

    — Galino Siemionowno, chodźmy do mojego ogniska! Po co ma pani siedzieć tu sama? Zaparzymy herbatę, nasmażymy płotek... Mam kilka, a złapiemy jeszcze więcej! Jest namiot, możemy kolejno spać... Jakoś przebiedujemy!

    Galina Siemionowna również wstała.

    — W takim razie to ognisko trzeba będzie zgasić.

 

    Morze zbliża.

    — No jak, boisz się?

    — Kiesza, dlaczego nie ma gwiazd?

    — Biała noc. Nie widać ich.

    — A kiedy noc jest czarna, to widać?

    — W sierpniu mamy ta-akie gwiazdy!

    — W sierpniu nocami jest chyba zimno.

    — Za to komarów ani na lekarstwo.

    Biała noc ogarnęła zarośla przejrzystym sennym blaskiem. Czarne cienie dwojga drżały na mokrym piasku. Morze usypiając ciężko przewalało się pomiędzy brzegami. Dalekie ognisko na wyspie, ledwie tlące się jak kieszonkowa latarka, rozbłysnęło nagle.

    Iwanow stuknął zakrętką bidonu, dmuchnął na łyżkę i spróbował.

    — Gotowe!

    — Biedne małe jazgarze. Jak je poskręcało.

    — Jazgarze należy gotować bez czyszczenia, a nawet wrzucać do kotła żywcem.

    — Żywcem?

    — Kiedy zasną, wypuszczają z siebie cały śluz. Wtedy i myć ich się odechciewa, i wywar jest rzadki. Jedz!

    — Och, jakie smaczne!

    — No pewnie. To prawdziwa rybacka ucha!

    Łyżki wesoło stukały o bidon.

    — Ale z chlebem, z chlebem.

    Nad światem zapanowała niezmącona cisza. W tej ciszy słychać było wszystko: i przytłumioną rozmową na sąsiedniej wyspie, i pochlipywanie nieznanego ptaka w zaroślach, i plusk wiosła. Gdzieś koło przystani strzeliła jak motocykl motorówka.

    — Nigdy nie myślałam, że chłopcy mogą być tacy.

    — Jacy?

    — Tacy dobrzy, troskliwi.

    — Ja też nie wiedziałem, że bywają takie odważne dziewczyny. Za nic bym nie uwierzył, że przejdziesz po rurach.

    — Czekają na ciebie w domu?

    — Mama pewno czekała. Teraz śpi. Przyzwyczaiła się. A na ciebie?

    — Moi... moi oczywiście się nie przyzwyczaili.

    — To nic. Woda opada. Jutro nie będziemy musieli iść po rurach. Pojedziemy pierwszym tramwajem.

    — Daj zapalić!

    Do ogniska, zręcznie posuwając się na kolanach podskoczyło stworzenie niewiadomej płci. Ze zmierzwionych czerwonych włosów sypały się iskry. W szerokich kocich źrenicach pływały odblaski ognia. Zachrypniętym niskim głosem stworzenie powtórzyło:

    — Daj zapalić!

    — My... nie palimy.

    Iwanow poczuł jak po plecach przebiegło mu mrowie.

    — Cha-a... Więc okazuje się, że tu są dzieciaki?

    — Nie dzieciaki, ale młodzież.

    — Co za przeklęta noc! Włóczę się po całej rzece i nikt nie ma papierosa. Tylko się powiesić! Wracam do domu.

    Stworzenie przeciągnęło się jak tygrysica i Iwanow dojrzał wreszcie, że jest to kobieta.

    — A wy co tu robicie?

    — Łowimy ryby.

    — No tak. Niewinne dziecięce zabawy. A co powiedzą rodzice?

    Charłampiewa spuściła oczy.

    — Mogę zabrać do miasta. Do portu. Jednego. No? Kto jedzie?

    Dzieci milczały.

    — No! Szybciej, chce mi się palić. No, chłopcze! No, dziewczynko! Dalej do łódki! Kto odważniejszy? Chodźże, chłopcze!

    — Jeszcze czego. Żebym zostawił dziewczynę samą na brzegu.

    — Zuch chłopiec! Zuch, rycerz! No, dziewczynko! No, sierotko! Dwadzieścia minut i jesteś w domu.

    — Co „ja”? Skacz prędziutko, skacz!

    — Nie jedź, Niurgujana!

    Głos Iwanowa załamał się.

    — Dlaczego „nie jedź”? Dlaczego „nie jedź”? A, nasz rycerz boi się zostać sam. Wszyscy jesteście tacy. Bohaterowie! Przyzwyczailiście się chować za babskie plecy. Nuże, skacz, dziewczynko! Skacz!

    — Nie słuchaj jej! Nie słuchaj! Jest pijana — wywróci!

    — Przecież nie słucham.

    — Ach, tak!

    Jak ciężki śrut posypały się czarne słowa:

    — Zdechniecie tu z głodu. Deszcz zaleje wasze ognisko! Śnieg spadnie w środku lata! I niczego nie złowicie!

    Spod kolan wiedźmy uniósł się słup piasku. Nieludzki ciężar zwalił się na dno łódki. Wściekły krzyk wstrząsnął powietrzem — i wszystko zamilkło.

 

    Morze rozdziela.

    — Mój ojciec tylko z wędkami, tak jak pan, nigdy na ryby nie chodził. Zawsze brał z sobą i siatkę, i spinning, i nawet dzban.

    — A dzban po co?

    — Na płotki.

    — Na płotki? Jak to?

    — Nakładzie ehleba do dzbana — i na głębię. A rankiem aż ciasno od nich w tym dzbanie.

    — Więc płocie można łowić i na chleb? A ja myślałem, że one nie uznają niczego oprócz robaków.

    — Jesiotra łowił ojciec na siemidyrkę... Słyszał pan tę nazwę?

    — N-nie.

    — Tak mówią oczywiście miejscowi, a jak to brzmi w naszym języku — nigdy nie słyszałem. Po jakucku zdaje się „bye”.

    — A! Przecież to piskorz.

    — To pan, widzę, nauczył się po jakucku?

    — Skądże! Tylko nazwy ryb. Z informatora.

    — Siemidyrkę łowi się wiadrem.

    — Wiadrem?

    — Ona ryje sobie norki w brzegu. Jak jaskółka, tylko rzecz jasna, pod wodą. Więc ojciec sobie cichutko idzie, idzie... Potem ciach! — wiadrem pod brzeg. Piasek sypie się do wiadra. A razem z nim siemidyrki.

    — No, a jak z jesiotrem?

    — Siemidyrki soli się jak należy i suszy. To największy przysmak jesiotrów!

    Galina Siemionowna w rozmarzeniu odchyliła głowę.

    — Ciekawe... Nadzwyczaj ciekawe. Chciałbym to chociaż raz zobaczyć.

    — Nic łatwiejszego. Przecież ojciec jeszcze żyje. Niech pan bierze urlop i przyjeżdża.

    — Tak od razu?

    — A na co czekać? Aż się lato skończy?

    — Muszę jeszcze zrobić półroczne sprawozdanie.

    — Potem też nie będzie za późno.

    — Ale jednak...

    — A jakie tam są ryby! Lenok, lipień, tajmień...

    Wiklinowe gałęzie płonęły spokojnie i cicho. Biała noc łagodziła nieco ostre rysy twarzy Galiny Siemionowny, która stała się teraz młoda i pociągająca. „Co się ze mną dzieje? — pomyślał w roztargnieniu Jewsiej Pietrowicz. — Już wybieram się do jej ojca!”

    — A jakie widoki! Tutaj pod Jakuckiem wszędzie nizina. Nic, tylko zarośla wikliny. Jednostajnie. A tam są spadziste brzegi, skały! Nad wodą posępne lasy... bajka!

    „Trzeba, trzeba jakoś z tym skończyć...”

    — Wychodzi się rankiem — powietrze czyste, świeże, pachnie igliwiem i rybami.

    Jewsiej Pietrowicz zakrył rękoma twarz.

    — Co się panu stało?

    — Przepraszam. Chyba jestem zmęczony.

    — Mnie też, prawdę mówiąc, chce się spać.

    Jewsiej Pietrowicz czujnie zastrzygł uchem.

    — Motorówka! Czyżby w naszą stronę?

    Galina Siemionowna uważnie wpatrzyła się w dal.

    — Nie widzę.

    Jewsiej Pietrowicz podrzucił do ogniska chrustu. Po chwili w piasek werżnął się wysoki niemalowany dziób łódki.

    — Ba! I tutaj parka. Nie dacie zapalić?

    — Przepraszam. Ja niestety...

    Jewsiej Pietrowicz ze skruchą przycisnął rękę do piersi. Nagle olśniło go:

    — Galino Siemionowno, pani ma na pewno...

    — Mam.

    Galina Siemionowna z jakimś zażenowaniem wyciągnęła paczkę. Właścicielka motorówki chciwie chwyciła papierosa, przysunęła twarz do ognia i po chwili spowił ją czarny dym.

    — Co to teraz za chłopy! Co? Nawet nie palą. Może i nie pijesz? A po co siedzisz z babą na wyspie?

    Jewsiej Pietrowicz uznał za stosowne puścić te słowa mimo uszu.

    — Proszę posłuchać, szanowna pani! Nie odwiozła by nas pani do miasta?

    — Do miasta? Właśnie się tam wybieram.

    — Więc może...

    — Ciebie nie wezmę. Tylko ją. Jasne?

    — Ale dlaczego...

    — Nie cierpię takich. Och, jak nie cierpię! Ale kumpelkę oddaj. Trzeba ją ratować przed tobą.

   Szloch radości ścisnął gardło Jewsieja Pietrowicza. Czyżby miał zostać sam bez żadnej obrazy i wyjaśnień? Przecież to nie jego wina, tylko tej wiedźmy... Jak to dobrze, że nie zdążył niczego naobiecywać! Oczywiście, dobrze, nadzwyczaj dobrze byłoby połowić ryby pod Olekmińskiem, ale po co się spieszyć? Trzy razy pomyśl...

    Tymczasem czerwonowłosa zabrała się już za Galinę Siemionownę.

    — Jedziemy, koleżanko! Jedziemy! Po co ci ten głąb? Uch, nie cierpię, kiedy po brzegach wysiadują parami!

    — Ja... ja nie wiem...

    — No chodźże!

    — Naprawdę nie wiem.

    — Niech się pani nie upiera, Galino Siemionowno.

    W głosie Jewsieja Pietrowicza brzmiała skrucha.

    — Kto wie, jak długo trzeba będzie jeszcze siedzieć na wyspie. Skoro ta pani ofiaruje się z pomocą...

    — A może weźmie pani nas razem? To chyba możliwe?

    — Nie można, kochana. Nie można! Nie mam takiej łódki. Obliczona jest na dwie osoby. Ech, jeździło się kiedyś z różnymi! Ech!

    — Proszę siadać, Galino Siemionowno. I wie pani co...

    Jewsiej Pietrowicz zawahał się.

    — Nie zadzwoniłaby pani do Nikanora Kiryłowicza? Że niby wróciła pani okazją, a Jewsiej Pietrowicz został na wyspie. Co? Bardzo panią proszę.

    Galina Siemionowna surowo zacisnęła wargi.

    — Dzwonić w nocy do Sama? Po co? W jakim celu?

    — Żeby sobie nie myślał.

    Galina Siemionowna milcząc weszła do łódki. Dziki chichot puchacza wstrząsnął powietrzem — i wszystko ucichło.

    A Jewsiej Pietrowicz znowu — po raz drugi tej nocy został sam, teraz już naprawdę.

 

    Morze hojnie płaci za wierność.

    — Pusta.

    Iwanow jeszcze raz szarpnął żyłkę i westchnąwszy opuścił ją do wody.

    — A może coś jednak jest?

    — Masz, popatrz.

    Żyłka wijąc się wypełzła na brzeg.

    — Oj! Więc mój żywiec uciekł!

    Na kutym, dużym haczyku nie było ani zdobyczy, ani przynęty.

    — No masz, łap teraz nową płotkę... Tylko skąd ją wezmę w nocy? Nocą płocie nie chodzą...

    Iwanow bez większego zainteresowania pochylił się nad wędką z robakiem. Nagle wyprostował się zdumiony:

    — Co to takiego?

    — Co znowu?

    — W którym kierunku płynie Lena?

    — Tam.

    — Więc dlaczego żyłkę ciągnie tam?

    Iwanow trącił palcem. Zadźwięczała.

    — I to jak ciągnie! Jak gdyby zahaczyła o łódź pod­wodną.

    Charłampiewa zbladła.

    — Czyżby szczupak?

    — Odejdź!

    Iwanow wytarł w spodnie spotniałe ręce. Naciągnięta pod prąd żyłka hipnotyzowała jego wzrok i myśli. Nie wiedział, jak się zabrać do tej niezwykłej żyłki.

    — Raz... dwa!

    Pierwsze zwoje żyłki dały się wyciągnąć bez większego oporu. Przy siódmym czy ósmym wędka drgnęła gwałtownie i wróciła z powrotem. Ruch ten był spokojny i niespieszny, lecz niemożliwy do przezwyciężenia.

    — Charłampiewa! Trzymaj! Trzymaj!

    Dziewczynka niezgrabnie podbiegła do Iwanowa i trąciła go w łokieć.

    — Aj!

    Żyłka chlasnąwszy jak stalowa linka rybaka po knykciach wyrwała mu się z rąk i z pszczelim brzękiem wpiła się w wodę, wznosząc błękitne bryzgi. Iwanow poślizgnął się i upadł na piasek.

    — Kiesza! Kiesza...

Iwanow podniósł rękę ku oczom. Puprurowa pręga robiła się już sina.

    — Ach, tak?

    Iwanow obejrzał się.

    — Wiesz, co masz robić? Weź ten drąg i kiedy wyciągnę, wal go w łeb, bo może przegryźć żyłkę i zwiać. Nie masz pojęcia, jakie ma zęby!

    — Przecież mówiłeś, że szczupaki nie biorą na robaka.

    — Na robaka wzięła płotka, a na nią — szczupak. Dobrze, że żyłka jest milimetrowa i mocno przywiązana. Inną dawno by poszarpał.

    Charłampiewa ścisnęła drąg, pochyliła się całym ciałem tam, gdzie kotłowała się i miotała nieokiełznana siła. Instynkt przodków — myśliwych z tajgi — obudził się w niej, zwężając i tak ledwie widoczne oczy.

    — Zaczynamy!

    Iwanow poszedł pod prąd, wyciągając żyłkę. Jego plecy napięły się, szczęki zwarły. Metr po metrze oddawała perłową żyłkę nie zdobyta jeszcze zdobycz. I oto zatrzepotała wściekle ogonem tuż przy samym brzegu.

    — Z drogi, Niurka! Nie przeszkadzaj!

    Nawinąwszy żyłkę na przegub Iwanow co sił w nogach popędził w głąb lądu z szybkością, na jaką tylko pozwalał skoncentrowany ciężar i siła, wściekle wzbijająca za jego plecami wilgotny piasek. Nie widział, jak na brzeg wjechała czarna głowa z rozdziawioną paszczą, jak wzbiła się w niebo fontanna rozbryzgów. Zatrzymał się dopiero po jakichś pięciu metrach i spojrzawszy do tyłu zobaczył tylko, jak niewiarygodnie wielka ryba ciężko uniosła się ogonem do góry i wreszcie legła bezwładnie.

    — Czyżby zdarzały się takie szczupaki? — usłyszał jak przez sen słowa Charłampiewej.

     — To... to jest tajmień.

    Iwanow usiadł na piasku i nie wiadomo po co zdjął buty.

    — Widzisz: nie tylko że połknął haczyk, ale drugi wbił mu się pod płetwę. Jeden przypon z pewnością by zerwał. Do takich tajmieni tylko strzela się ze strzelby.

    — A wiesz, Kiesza, byłam pewna, że złapiesz coś metrowego.

    — Naprawdę?

    — Inaczej bym wcale nie poszła. To nic ciekawego patrzeć, jak komuś nic się nie udaje.

    Charłampiewa zamilkła.

     — Tak chciałam zobaczyć, jak ty to robisz!

 

    I mnie szczęściło się czasem na morzu...

    A Jewsiej Piętrowicz niczego tej nocy nie złowił.

        Przełożył Tomasz Orzechowski

    /Frygijskie Bławatki. Opowiadanie radzieckie 1977 - antologia. Warszawa. 1979. C. 252-270./

 

 

    Іван Антонавіч Ласкоў нарадзіўся 19 чэрвеня 1941 года ў абласным горадзе Гомель Беларускай ССР ў сям’і рабочага. Бацька, Ласкавы Антон Іванавіч, украінец з Палтаўшчыны, які уцёк адтуль у 1933 годзе ў Гомель, ратуючыся ад галадамору, працаваў на гомельскай цукеркавай фабрыцы “Спартак”, у чэрвені 1941 году пайшоў на фронт і прапаў без зьвестак. Маці, Юлія Апанасаўна, якая нарадзілася ў былой Мінскай губэрні і да вайны працавала тэлеграфісткай у Гомелі, неўзабаве з маленькім дзіцем пераехала да сваякоў ў вёску Беразякі Краснапольскага раёну Магілёўскай вобласьці, дзе працавала у калгасе, памерла ў 1963 годзе. З Беразякоў, у якіх жыў да 1952 года, Ваня Ласкоў дасылаў свае допісы ў піянэрскія газэты, пачаў спрабаваць сябе ў паэзіі. З 1953 года Ласкоў выхоўваўся ў Магілёўскім спэцыяльным дзіцячым доме. Пасьля заканчэньня з залатым мэдалём сярэдняй школы, ён у 1958 годзе паступіў на хімічны факультэт Беларускага дзяржаўнага ўнівэрсытэта, а ў 1966 годзе на аддзяленьне перакладу ў Літаратурны інстытут імя М. Горкага ў Маскве, які скончыў у 1971 годзе з чырвоным дыплёмам. Ад 1971 года па 1978 год працаваў у аддзеле лістоў, потым загадчыкам аддзела рабочай моладзі рэдакцыі газэты “Молодежь Якутии”, старшым рэдактарам аддзела масава-палітычнай літаратуры Якуцкага кніжнага выдавецтва (1972-1977). З 1977 году ён старшы літаратурны рэдактар часопіса “Полярная звезда”; у 1993 г. загадвае аддзелам крытыкі і навукі. Узнагароджаны Ганаровай Граматай Прэзідыюму Вярхоўнага Савета ЯАССР. Сябра СП СССР з 1973 г. Памёр пры загадкавых абставінах 29 чэрвеня 1994 г. у прыгарадзе Якуцка.

    Юстына Ленская,

    Койданава